На кручi з'явилися двi чорнi постатi, i дiвчина, торкаючись скронями обох обшивок, пригнула голову до самої води, густої i червоної.
Iще раз пролунало «ура», i резервнi роти з новою силою вдарили на фашистiв.
Найжорстокiший бiй точився бiля колод i на пiвостровi. Дмитро наказав своїм партизанам, що попали пiд перехресний кулеметний вогонь, вiдступити вiд пiвострова, а сам iз штабним взводом помчав до Бугу. Бiля рiки усi вершники спiшились, кручею спустилися вниз i побiгли до вислого рiжка, що вiдчахнувся вiд берега, ладнаючись от-от обвалитись у воду. Першими з берега на кручу пiдняли на плечах кулеметникiв, i вони зразу ж вдарили в спину оторопiлому вороговi. На допомогу кулеметникам висипали автоматники, i останньою вилiзла на пiвострiв, уся мокра i радiсно зла, Соломiя.
Заметалися вороги на вузькому клинi, а потiм отарою, переганяючи один одного, кинулись у хвилi заводi, думаючи переплисти на той берег. I тодi лiвобережнi кущi замерехтiли цятками вогнiв, обiзвалися пострiлами – шляхи вiдступу були вiдрiзанi загоном iменi Ленiна…
Ясний зеленавоголубий свiтанок пiдiймався над берегами Бугу. Сонце ще не зiйшло, але схiд уже горiв, мерехтiв i мiнився дорогим шиттям; дубовим листом золотилися окрайцi хмар, i на притихлiй водi, що зараз нагадувала велетенський щiльник, кожна сота грала то червоною барвою у виїмцi, то синьою чи голубою в стiнках правильного шестикутника.
Стихали пострiли.
Незабаром iз в'язницi висипали в самiй бiлизнi змарнiлi в'язнi, обнiмаючи i цiлуючи своїх визволителiв. Якась жiнка кинулась до Дмитра. Вiн, спiтнiлий i весь у землi, на мить одхилився назад, але на нього поглянули такi щасливi голубi очi, наповненi сльозами i усмiхом, що вiн рвучко нахилився до них i вiдчув на устах теплий солоний присмак.
– От i познайомились – партизан Дмитро Горицвiт, – усмiхнувся молодицi, бачачи, як в її очах мерехтять червонi вiдблиски пожежi.
– Щасти тобi, Дмитре, зустрiтися i зi своєю дружиною, – стисла йому руку своєю невеличкою, довгастою, мов весельце.
– Коли б то так, – замислився.
– Дмитре Тимофiйовичу! – пiд'їхав до нього Тур. – Вiтаю з цiлковитою перемогою над ворогом. Нашому загоновi i вам особисто висловив подяку представник штабу партизанського руху.
– Спасибi!.. Убитi в нашому загонi є?
– Два. Чотири поранених. к вбитi i в iнших загонах Втрати фашистiв – шiсть сотень. Можна сказати, район звiльнено.
Обминаючи трупи ворогiв, обвугленi головешки дерев, пащi пнiв, що, неначе вигнутi кривавi плахти, гаряче дихали вогнем i димом, Дмитро поїхав до своїх партизанiв.
XVI
Дiставши вiд штабу партизанського з'єднання триденний вiдпочинок, Дмитро повiв загiн у село Погорiле, що мальовниче розкинулось на крутих пагорбах понад Бугом.
Сонце, трохи посвiтивши зранку, тепер зайшло за хмари i широкими прапорами пробивалося аж до середини неба. В його зм'якшеному свiтлi все навколишнє окреслювалось чiтко i рельєфно, неначе i дальнi хати, i хвилястi вишняки, i примхливi лiнiї Бугу, i корови в долинi були вирiзьбленi iз каменя. Зрiдка на луги падав просвiток, i тодi здавалось, шо латаття i незабудки палали в хисткому жовгоголубому вогнi.
По дорозi промчало авто, переповнене партизанами. З кабiни весело виглянув Пантелiй Жолудь, гукнув комусь:
– Додому хлопцiв везу! Хай погуляють у своїх. Але не встигла машина пройти двiстi-триста метрiв, як зачмихала i зупинилась. Жолудь вискочив на землю, посварився на когось у кузовi.
– Горючого, чорти, не догадались пошукати. Тепер к бiсу в зуби поїдете, а не додому. Доведеться пiшки чимчикувати. Увесь «шик» пропав.
– Чого ти, Пантелiю, скрипиш, як немазаний вiз. Залий бак моїм трофеєм. Спирт – перший сорт, – промовив невисокий червонощокий партизан, подаючи з кузова велику сулiю.
– Шкода такого добра, – пожалiв хтось iз тих, хто випити не дурень.
– Добрячий спирт, – нюхнув Пантелiй i зажурено похитав головою: – Таке добро виливати аж серце не на мiсцi…
Проте вилив рiдину в бак – хотiлося на машинi приїхати в село. Знову зачмихало, загурчало авто, i воїни з пiснею помчали до своєї рiднi, жiнок, батькiв та дiтей.
Деякi партизани невеликими групами переправлялись через Буг, по стежках пiдiймались на крутi пагорби i зникали в полумисках зелених долин, у вибалках, в чепурних селах, що потопали тепер у яблуневому квiту. I поки дiйде вояк до своєї хати, за ним уже пiвсела прямує, розпитуючи про життя бойове, друзiв, свою рiдню. I дивися, якась мати бiжить назад селом додому – може уже її син прийшов. А он якась жiнка, почувши важку звiстку про смерть чоловiка, побiлiла, схопилась руками за серце, притулилась до плота i завмерла в тiй скорботi, коли небо i земля темнiють в очах.