На царинi села Погорiле партизанiв перейняли селяни хлiбом-сiллю. Скинувши шапку, шанобливо поцiлував Дмитро високий хлiб, передав комiсаровi. I, вдивляючись в щасливi обличчя людей, в оту живу рiзнобарвну хвилю, що забила всю вулицю, в отi захопленi оченята дiтвори, що повкривала тини, тримаючись руками за стовпчики чи квiтучi гiлки дерев, вiн чув, що спокiйна радiсть сповивала все його тiло, як цвiт сповивав село.
Не раз у життi, досхочу напрацювавшись на полi, вiн, лежачи на возi чи просто на стернi, вiдчував солодку хвилюючу утому. Вiдпочиваючи, спiвало тiло, нахилилися над ним свiти, М'яко мерехтiли великi зорi, i далина була така принадна i зрозумiла, як дiвоча пiсня в жнива.
Отак i тепер спокiйно, урочисто i трохи сумовито було на душi. Радiсть, що заливала село, була такою близькою, все-проникливою, що вiрилось: вiдшукається його сiм'я, i до нього пригорнуться дiти, як он до того високого партизана, що, посадивши на плечi дiвчинку, в супроводi щасливої молодицi i цiлого виводка малят прямує подвiр'ям до хати. I всмiхнувся, коли найменший хлопчик потягнувся ручками до гранати, неначе до цяцьки.
Люди запрошували до себе дорогих гостей, широко, навстiж вiдчиняли ворота i, не зачиняючи їх, так i йшли з партизанами до хат. I в тому простому селянському звичаї була така дорога любов до своїх людей, що тиха усмiшка не раз молодила суворе обличчя Дмитра.
«Як ми заживемо пiсля вiйни єдиною сiм'єю. Все дрiб'язкове вимететься з людської душi, поглибшають, покращають i любов, i почуття, i життя, як свiт пiсля грози…»
Та й тепер Дмитро щоденно помiчав, наскiльки морально пiдносились люди, що пройшли через рiки страждань, щоразу дивилися смертi у вiчi. По-новому вiн бачив дружбу, любов до своєї землi, любов до коханої дiвчини, жiнки… Та й сам Дмитро уже був не тим Дмитром. Ранiше обнiмав свiт лише своїми руками, а тепер охоплював його ще й думами, усiм серцем, бiльше турбуючись за людську долю, нiж за свою. Колись давно основою вважалося своє, хай невелике, як пташине кубельце, але своє щастя, добро, своє подвiр'я i хата. I iнше розумiння було вiддаленим, книжковим, лежало, як незмiрна глибiнь.
Тепер вiн крiпко пiдводився над тим притьмареним обмеженим свiтом, i життя його, не втрачаючи своїх характерних особливостей, поєдналось iз життям людей; поєдналося не сiро, як у того, хто хоче заховатися вiд допитливого i правдивого людського ока, а як єднаються весною на бистрiнi рiзнобарвнi живi струмки, доповнюючи один одним дивну веселку кольорiв i не втрачаючи своєї особистої принади.
Коли була виставлена варта i всi партизани розмiстились по хатах, до Дмитра i Созiнова пiд'їхав Тур. Його обличчя раз у раз освiчувалось доброю усмiшкою.
– Дмитре Тимофiйовичу, я вам зараз не потрiбний?
– Як так може бути, щоб комiсар був менi не потрiбний? – примружився, розумiючи, що Тур хоче їхати до Соломiї – вона ще зранку пiшла до батька.
– Що будемо робити? – зразу споважнiв комiсар.
– Та їдь уже. Вiдпочивай до ранку, а потiм приймеш командування загоном: я з начальником штабу навiдаюсь до свого села. Так? – подивився на зосереджене обличчя Созiнова.
– Поїдемо! – кивнув головою начальник штабу.
Тур попрощався iз ними i, пригинаючись, щоб не зачепитись за гiлки дерев, помчав вузькою вуличкою в долину, потiм на мить з'явився на крутому пагорбi i раптово зник з очей.
Зiтхання мимоволi вирвалось iз грудей Созiнова. Дмитро без слiв розумiв його почуття. I хоч як йому хотiлось заспокоїти хлопця, проте не випустив нi пари з уст, – не тому, що нiчого заспокiйливого не мiг знайти. Тепер вiн уже глибше розумiв сплетення людських почуттiв, але вважав, що торкатися до них, хай навiть досвiдченою рукою хiрурга, однаково неприємно i боляче.
«Час – найкращий лiкар в таких випадках. Час… i друга дiвчина. Клин клином вибивається», – вiйнула над ним давнина молодостi, i здалося, що наче сто рокiв пройшло з тої пори, чи може то сон був, що якось приснився i запам'ятався до цього часу.
На всiм скаку до них пiдлетiв Симон Гоглiдзе i, блискаючи дрiбними чистими зубами, повiдомив:
– Недавно налетiли на мiсто три «драбини». Рештки фашистiв повискакували на майдан. А «драбини» давай їх поливати з кулеметiв – думали, то партизани господарюють.
– Куди ж розбiглися рештки? – запитав Созiнов.
– У лiсок. Там їх тепер виловлює загiн iменi Ленiна. Обижаються хлопцi, що не воювали сьогоднi.
– Чого, чого, а навоюватися iще встигнуть, – задумливо вiдповiв Дмитро.
– Твоя правда: на войнi навоюєшся, – погодився начальник розвiдки.