– Вони настренчать. Один Варчук чого варт! Живцем, хрестячись та молячись, з'їсть людину. Нiяк не може насититись. Коли б мiг, увесь би свiт загарбав.
– Увесь. Ну, я йому з Мiрошниченком i созiвцями гадючий корiнь пiдрубаю. Снопи, коли доведеться, вночi i на плечах переношу. А свого доможуся. Ще не так завиють дукачi, коли землеустрiй проведемо. Справжня робота, Докiє, починається навкруги, в усiй країнi. А соз – це початок нашого нового життя. Про це вчора секретар райпарткому розповiдав. Довго гомонiли iз ним.
– З Савченком?.. Той, що на заводi робив?
– З Савченком. Робiтник, а чує навiть, як дихає земля… Тiльки як оце зараз Марiйцi на очi навернутися? – Знову заграли смiхотливi iскорки в очах. – Чом в гостi нiколи не зайдеш?
– За роботою все часу нема. Жнива.
– Багатiти хочеш?
– Знаєш, як кажуть: до сорока рокiв не забагатiв, то й не забагатiєш. А жити хочеться не в злиднях. Тягнемось, з останнього тягнемось, щоб хоч якусь шкапину придбати. Тодi легше на душi стане.
– Заходь, Докiє Петрiвно, – прощається i важкуватою ходою прямує посеред вулицi додому.
«Завзятий, завзятий! Цього не скрутять куркулi. Яким був, таким i залишився», – пiрнає в далекi роки, коли її Тимофiй товаришував iз Iваном.
– Добрий день, тiтко, Докiє! – весело привiтався Григорiй Шевчик.
Невеликий, мiцно збудований, наздогнав її, осмiхаючись привiтно, ясно. На темному обличчi грав рум'янець, до надбрiв'я впали кучерi, заслонивши високий лоб.
– Доброго здоров'я, Грицю. На музики, либонь, тнеш?
– Аякже! – Гриць стишує ходу, приноровлюючись до її крокiв. – Виганяйте й Дмитра на вулицю.
– Хiба ж його спроста виженеш? Як господарюється, Грицю?
– Та як – часом з квасом, порою з водою. На хату нiяк отягнутися не можу. Поки прикупив дерево, обтесав, уже й лiто вiдходить. Коли грошей чортма, то з тiєю хатою… Зарiбками не нагосподарюєшся, а набiдуєшся.
– Женитись думаєш, що будуватись починаєш?
– Та… – зам'явся парубок. – Ще й сам не знаю.
– В добру пору, Грицю. На весiлля ж покличеш? – задумалась Докiя.
– Як прийдеться, весiльною матiр'ю попрошу вас бути, – прощається Григорiй.
Докiя вже не чує останнiх слiв, заглиблюється в свої думи.
Чи ж давно вони з Марiєю, Грицьковою матiр'ю, дiвували разом? Навiть почула зiтхання дiвочих бинд на грудях i плечах.
Жили вони тодi на Вигнанцi. Разом почали гусей пасти, разом пiшли в строк до економiї Колчака. З раннього ранку до самої ночi вклонялися сапцi i густим рядкам буряка, аж кривавi задiрки болючими вiнчиками нависали над нiгтями. Увечерi наспiх вливали в себе кандьор з протухлого, пропахлого мишами пшона i зразу ж засипали, торкнувшись торiшньої збитої мерви.
Тiльки й радостi тої – недiля одна. В суботу, як почне сутенiти, одна поперед другої поспiшають додому, розсипають разки смiху, пiсень. I серце на якийсь час кривди забуде, забуде економа, прикажчика, бо далечiнь така синя, така привабна, така таємнича, нiби передвесiння нiч. I хто його знає, що майбутнє дiвчинi готує. Може, не тiльки чоботи й катанку та простуду тяжку, – може, саме щастя зустрiнеться з нею… Чи ж багато вбогiй дiвчинi треба? Знайти собi вiрного дружину, мати своє поле, свiй клаптик города, не пухнути з голоду на переднiвку. То багачка – iнша мова. У них однi коралi за корову не купиш, скриню волами не вивезеш та приданого в кожнiй руцi по кiлька десятин, а в тебе приданого – корова, що на горi гребе полову, та сапка в руцi та мозолi на руцi.
А вечiр пригортається до дiвочої краси, стелиться шовками i кличе до рiдної хати, такої згорбленої, натомленої, як її старi господарi. Батько на призьбi сидить, попихкує люльку, вiнок сивого волосу спадає на посiчене, шорстке, мов кора, чоло, сивi брови пiдiймаються на лобi – її побачив, – i все обличчя тоне в хмаринi голубого диму. Димить порохном старий порiг, порепаною печерицею вросла їхня хатинка у землю, почорнiла стрiха, залатана зеленими латками моху. Та хоч i стара хата, а на її гребенi пiдiймається колос житнiй; в нiй росте життя молоде; хворiє, мучиться в тiснотi, вогкостi, злиднях, одначе росте.
…Отака тепер хатина i в Грицька. Зруйнує її – розсиплеться порохном i зiтруться останнi згадки чийогось життя. У новiй хатi оселиться молода господиня, i любе дитинча заколишеться в плетенiй колисцi, п'ючи тепле молоко i материну пiсню.