Марта вiдчинила дверi, i командир переступив через порiг освiтленої сонцем кiмнати.
– Добрий день у хату!
– Доброго здоров'я. – Дiвчина вiйнула косами, пильно подивилась на нього i раптом радiсно вигукнула:
– Це ж ви у нас були! Ми лiкували вас! Еге ж?
– I сам не знаю: був чи не був, – поздоровкався щиро i довго не випускав дiвочої руки, сухої i теплої, дивуючись тому диву, як природа за яких-небудь пiвтора року прибрала дiвочою красою трохи незграбного пiдлiтка.
Перед ним стояла русява красуня з тугими, по-дiвочому високими грудьми. Трохи здовжене обличчя було блiдуватим, i тому ще чiткiше окреслювався рiзкий розмах крилатих брiв, з-пiд яких допитливо i смiливо дивилися сiрi виразнi очi. Нiс був прямий i красиво заокруглений, материнський. В кожному русi була настороженiсть, швидка i рiшуча, її погляд наче передався командиру, i вiн здивовано помiтив, що не може одвести очей вiд строгого i довiрливого обличчя. Одразу почув, що на серцi стало спокiйнiше; уїдливий щем почав оповзати, як оповзає снiгова брила од весняного сонця.
– I як ви потрапили до нас? – нiяковiючи од його погляду, запитала дiвчина.
– Бо зi мною всюди твої слова мандрували: «Де будете, а до нас пiсля вiйни заїдьте». Тiльки, бачиш, вiйна не закiнчилась, а я не витерпiв i заїхав. Може не рада? – напiвжартома, напiвсерйозно вiдповiв.
– I добре зробили, – всмiхнулась дiвчина.
– Бачите, яка вона у мене, – пiдiйшла Марта до столу.
– Справжня дiвчина, хороша.
– Тiльки яка її доля у цьому нерадiсному свiтi, – важко зiтхнула i почала застелювати стiл для гостя.
– Долю будемо своїми руками виривати. Гадюкам жало iз головою вирвемо, а своє щастя добудемо. Правда, дiвчино? – почуваючи приплив сили од звичних i тепер таких хвилюючих слiв, подивився на Нiну.
– Правда, – так поглянула на нього добрими правдивими очима, що Михайло забув про всi свої турботи.
XX
Поволi, один по одному, збиралися люди. Прийшов i Василь Карпець, що вдосвiта повернувся з болота, прийшла i Катерина Прокопчук i старий Киринюк, але нiхто не знав, де сiм'я Горицвiта. Однi бачили її востаннє на поставнику, iншi – на лозовику. Пiшли здогадки, що, може, десь їх зустрiли i знищили недобитi фашисти, якi порозбiгалися в безвiсть. Або, може, сказано – жiнки, дороги не знають – попали в невилазну твань. Але ж не могло бути, щоб загинули всi.
Спираючися на палицю, придибала i Марiйка Бондар. Як вона постарiла i почорнiла за останнiй час! Нiхто у цих ходячих мощах не пiзнав би завзятої до всякої роботи жiнки, що за iграшки нажинала пiвтори копи дорiдних снопiв, цiле лiто вiд рання до смеркання не випускала з чiпких чорних, як залiзо, пальцiв то проворної сапки, то граблiв, то серпа.
Побачила Дмитра – заплакала i дугою заходила над палицею перегнута суха спина.
– Синочку мiй! Нема нашого тата. Нема твоєї дружини i дiток. Чи буде божий суд над людськими мучителями!
– Буде, мамо, суд. Тiльки не божий, а людський. На край землi не заховається од нас ворог, – мiцнiв голос Дмитра, i чув у собi таку силу чоловiк, що, здавалося, само б залiзо розступилось перед ним.
– Дiтей попалити, Шевчикових, Булахових… Це навiть подумати страшно. Наче вони, вороги проклятi, не материнi груди, а гадюче жало ссали, – задумливо, нi для кого, промовив Карпець. – Скажи, Дмитре, чи ти коли-небудь про таких… таких паразитiв хоч у книгах знаходив? Мiй батько колись писання читав, де про всяких кровопивцiв, про всяку погань писалося, а й там такої пiдлоти не було. Або вiзьми «Вiйну i мир» Толстого. Там показано, як французи вбивають наших. Вони блiднуть, трясуться. А цi душогуби вбивають людей i регочуть… Що тут смiшного є? – i страшний, запитливий погляд вiн переводив з одного слухача на iншого…
Ще довго текли сумовитi розмови про живих i мертвих. I вперше наговорився Дмитро iз людьми свого села. Та й поради дав загоновi самооборони, як найлiпше налагодити варту i зв'язок з iншими повстанськими селами.
Аж надвечiр виїхав iз двору, бажаючи трохи побути на самотi. Край села на стовпi побачив оголошення: «Фашистам i всякiй iншiй сволотi в'їзд суворо заборонено». А внизу хтось хiмiчним олiвцем дописав: «За порушення цього правила знiмається штраф – одна голова з недолюдка».
– Партизанська влада дiє, – схвально кивнув головою, повертаючи коня на луги.
При дорозi пишно почали розцвiтати кущi шипшини. Рожевi квiти пiдiймалися з ряботiння тернин, i луги сповнилися тими нiжними i п'янкими пахощами, не рознесеними вiтром, що бувають тiльки у необвiяних складках долин.
Дорогою, з гвинтiвками навпереваги, пройшла група партизанiв, ведучи поперед себе ландсфюрера i iнших фашистських чиновникiв.