Майнуло життєрадiсне обличчя Гоглiдзе i десь зникло за човном.
«Зараз їх повезли. Може привезли вже в тюрму. Завтра почнуть допитувати. Розстрiляють не ранiше, чим вдосвiта… Треба прорватись! Попередити!»
I вiн майже бiжить, наздоганяючи партизанiв.
– Товаришу командире! – чує бiля себе голос Пантелiя Жолудя.
Дмитро не помiчав, що хлопець весь час, охороняючи свого командира, був поблизу нього.
– Що скажеш, Пантелiю?
– Та нiчого. Невесело на душi, товаришу командире.
– Знаю, Пантелiю. Крiпися, партизане! – важкою рукою сперся на плече парубка…
На свiтанку в невеликому лiсi зiбрав Дмитро на нараду похмурих од горя i втоми партизанiв.
– Товаришi народнi месники! – тихим мiцним голосом звернувся до них. – Велике горе налягло на нас. Частину наших родин захопив ворог. Закатує їх, замучить – самi знаєте… Колись, у першi днi життя нашого загону, ми ухвалювали рiшення голосуванням. Тепер, коли нас тiльки одна жменька залишилась, я хочу знати ваше слово: поки фашисти трощитимуть наш табiр, зробимо налiт на тюрму, чи нi?.. Хто за те, щоб напасти на мiсто, – пiднiмiть руки.
I здригнулися, пом'якшали його уста, але то було зовсiм iнше ослаблення тiла. Аж освiтився, коли побачив, як пожвавiшали натомленi i заклопотанi обличчя партизанiв. Бiльшiсть iз них, мов змовившись, пiдняли обидвi руки.
– Добре, хлопцi! Тепер – вiдпочивати! – грiзно блиснули очi Дмитра в червоних пiдпухлих повiках.
Наказавши зразу ж Пантелiєвi Жолудю пiти в розвiдку, сiв iз Туром, обмiрковуючи план нападу…
– Так от, зараз же, поки не пiзно, скидай полiцейську форму, – суворо звернувся Пантелiй Жолудь до Мирона Варича, огрядного партизана.
– Як скидай? А я в чому буду ходити?
– А менi яке дiло? Хочеш – у спiднiх гуляй, хочеш – у трусиках шпацируй – тепер тепло, нежитю не пiймаєш. Ну, скорiше менi виконуй наказ командира. Нема коли з тобою теревенi розводити.
– Так що це. насмiшка? – злиться партизан.
– Ну, ти менi не дуже. За такi слова у воєнно-партизанське врем'я як докажу… Ти ще не знаєш мене!
– Iду до командира, – рiшуче намiряється iти Варич.
– Почекай, не спiши, – заспокiйливо кладе руку йому на плече. – Давай помiняємося вбранням, моє серце, бо менi у розвiдку iти. – От чорт! – лається Варич. – Давно б так сказав.
– Сам ти чорт болотяний. Як штани грязюкою замазав. Прямо тобi не штани, а один пiдрив полiцейського авторитету.
I незабаром уже Пантелiй, пильно оглядаючись навкруги, прямує шляхом у мiсто. Природний партизан, надiлений безмежною хоробрiстю i силою, вiн завжди просився iти у найнебезпечнiшi мiсця, чуючи; як радiсно i злiсно тужавiє i набирає крицевої гнучкостi його тiло. Одно лише горе стояло на перешкодi – горiлка: якщо траплялася нагода, рiдко мiг Пантелiй проминути спокусу.
– Да, горiлка до добра не доводить, – погоджувався, коли йому починали вичитувати. Зарiкався пити, але при першiй зустрiчi iз чаркою забував попереднi грiхи.
У мiстi Пантелiй довiдався, що родини партизанiв знаходяться у лiвому крилi в'язницi, i почав вивчати усi пiдступи до проклятого мiсця.
Здавалося б, уже пора було iти до партизанiв, та Пантелiй почав блукати напiвмертвими вулицями. Скоро його увагу привернув будинок вiйськового коменданта, i не так будинок, як розчинений гараж, бiля якого стояло кiлька машин. Спочатку майнула радiсна думка – вибрати зручний час, вивести машину i, паном дiло, приїхати до партизанiв. Але потiм назрiв iнший план, i Пантелiй, переповнений гордовитими думками, поспiшив до своїх. Повернувшись у лiсок, вiн гаряче почав доводити Дмитровi:
– Менi дайте тiльки шоферiв, i я на повному ходу в саме пекло приїду, як часи. Ви ще не знаєте мене!..
XXX
Всi в камерi, прикипiвши до пiдлоги, чекали цього, але пострiли для всiх прозвучали однаково несподiвано i страшно.
Оту уявну лiнiю мiж небуттям i життям зразу затопив холодний тремтливий морок; обiрвались останнi хисткi нитки просвiтку, i здалося, що не вартовий стукнув бiля дверей, а сама смерть стала на порозi.
– О-о-о! – схлипуючи, скрикнула Катерина Прокопчук, випускаючи iз рук iржавi, вкритi кривавим потом грати. В її розширених очах не могла умiститися картина розстрiлу, хоча про це стiльки думалось-передумалось. Але неначе зрозумiвши, що вже нiколи не бачити їй своїх землякiв, якi стали стократ дорожчими i ближчими в часи лихолiття, вона беззвучно заплакала i забилася головою об вогку стiну.