Перед очима Югини на мить, вiддаляючись, проплив образ Докiї, i, задихаючись, молодиця обома руками хапається за серце: воно ж може вискочити з грудей. Це вона не вперше помiчає, що в страшнi хвилини думка i уява навiть неможливе можуть так наблизити, освiтити, як освiтлює вночi блискавиця загорнутий у темряву небокрай. I коли в її пам'ятi мимохiть ворухнулося слово «блискавиця», вона справдi побачила горобину нiч, розвержену синюватобiлим сяйвом. Як двi стiни, зближаючись, вирiзьбились зустрiчнi лiси, а помiж ними, у просвiтленiй до блакитi брамi, що пiдiйшла до самого неба, з'явився Дмитро. Дiти – вiдчувала – були в цих лiсах. Вiрилось, що Андрiй з Ольгою врятувались i, здалося, позад себе почула дзвiнкий голос: «Мамо, ми живi!» А як же Дмитро? I, наче чуючи її вболiвання, чоловiк пiдвiв голову, i вона не пiзнала його очей: такi були суворi, грiзнi, аж закипали у чорних чоловiчках лихi iскорки. Отакий вiн, певне, завжди буває в бою. I горе тому, хто стрiнеться на його дорозi – лише одним поглядом може навiяти жах. А їй хотiлось побачити його ласкавим, як у тi останнi днi, коли приїжджав у партизанський район… Невже бiльше не буде Дмитра? Нi, нi! Не так! Невже бiльше вона не побачить Дмитра?.. Невже дiти пiдходять до нього?..
Як пострiл, брязнув замок. Важко гупнула засувка об пiдлогу, i в дверях стислися чорнi тiнi. Мигнуло свiтло лампи, першим у камеру увiйшов перекладач, за ним – гестапiвцi, а позаду – перекошений Крупяк. Не пiдводячи голови вiд паперiв, перекладач, перегортаючи один бланк за другим, сухим рiвним голосом прочитав те, що було давно вiдомо кожному. Усiх жiнок було визнано за партизанiв. Коли було названо останнє прiзвище, пiдтягнутий фашист ступнув наперед i рiзко, з надривом, скомандував:
– Роздягайсь! Одежу скидати сюди, – показав пальцем на середину камери, – взуття – сюди! – пiдiйшов до стiнки рiвно, неначе маршируючи.
Смертельна блiдiсть заливає обличчя в'язнiв. Когось перетрушує лихоманка. Одерев'янiлi пальцi нiяк не можуть розстебнути гудзикiв.
Скидає Катерина пальто, скидає сачок, блузку, спiдницю, розшнуровує черевики, стягає панчохи.
– Не треба, – вказує фашист пальцем на панчохи. I цi слова виводять жiнку з напiвзабуття. Гостро блискаючи очима, вона з силою зриває панчоху, жмакує її в руках i кидає вороговi межи вiчi.
– Забирай! Забирай! Давись! Зi своїм проклятим Гiтле-ром. Щоб вас усiх розперло!
Дужий удар волохатого кулака вiдкидає її у потемнiлий од вогкостi i цвiлi куток. Фашист, неначе маршируючи, наближається до жiнки, б'є її чоботом в спину, неквапно, методично.
Шпалерами стоять гестапiвцi в коридорi, чорними тiнями загратували роздягнутих, в самiй бiлизнi, людей. Студена роса зразу ж опiкає ноги, i Югина тiльки тепер, за двором, помiчає, що перед нею мигтить одна чорна, а друга бiла нога… Ага, то ж Катерина в однiй панчосi.
Висока зоряна нiч недосяжно розкинулась над головою. У небi двома рукавами вiйнув Чумацький шлях, а то iще є Великий шлях на землi… Колись уночi вона їхала на возi, а поруч iшов Дмитро, мовчазний, притишений, як лiтня година… «Невже iду до своєї смертi?» Наче болiсний крик виривається iз грудей. I швидко, в такт серцю, забилися думки, одна картина спливала за iншою, i неодмiнно в них бачила то дiтей, то Дмитра, то свою матiр, то Докiю, то батька, а потiм знову зразу усе наче обрiзало: «Невже iду до смертi?»
I раптом очi ослiпило примеркле сяйво двох куп пiску, що стиснули чорний отвiр. Бiля ями, подзвякуючи лопатами, хтось метушиться. Ось де їх будуть розстрiлювати. Нi, ведуть далi… Це засипають убитих.
Вдарили пострiли. О, навiть не довели. Розстрiлюють серед дороги.
Падають люди. Чого ж вона не падає? Хтось застогнав, i вартовий, – чи це, може, здається? – перегинаючись, осiдає на землю, випускає гвинтiвку iз рук. Знову лунають пострiли. Вона падає посеред дороги, але ж зразу, неначе її струмом пересмикнуло, зривається на ноги. Чи вона божеволiє, чи й справдi чує суворий голос Дмитра?
Iз землi теж пiдводяться люди, яких вона вважала мертвими, i кудись бiжать.
– Нашi, нашi прибули! – чує голос Катерини Прокопчук, в якому бринять i радiсть i сльози. – Югино! Нашi прибули! Нашi! – цiлує її вуста, i сльози пересмикують обличчя молодицi.
– Югино! – охоплюють її дужi руки Дмитра. – Югино, де мати, дiти?
Вона навiть не пам'ятає, що говорить. Тiльки Дмитро зразу ж кудись вiдбiгає, а її якийсь партизан бере за руку, пiдводить до приглушених машин, пiдсаджує в кузов, звiдки вже тягнуться до неї вогкi руки Катерини Прокопчук.