«Прощавайте, люди. А зустрiнеться хто з Пантелiєм, передайте останнє моє слово: – Бий, сину, фашистiв, до останку їх винищуй!»
Вночi Пантелiй Жолудь з друзями на машинах влетiв у своє село.
Пролунали першi пострiли, на вишцi засвiтилися трасуючi кулi. Бiля управи, де тепер розташувалися карателi, злетiли ракети, i їхнє свiтло тьмяно окреслило двоповерхову школу i пожежну башту. На повнiм ходу вискочили машини на майдан, i Пантелiй першу бронебiйно-запальну кулю вгатив у темну метушливу постать. Спалахнула одежа на фашистовi, i переляканий чужинський голос, пiднiмаючись над гуркотом не-виключених моторiв, довго скреготав у iмлистому повiтрi.
В управi хтось перекинув лампу i зразу зайнялися на пiдлозi розкиненi папери. Пантелiй ускочив у будинок. Вище нього в одвiрок цокнула куля, i в'юнкий невеличкий солдат, з силою вдаривши дверима, зник у другiй кiмнатi.
Прикладом вiдчинив дверi Пантелiй, але карателя нiде не було. Страшним поглядом обвiв усю кiмнату i кинувся назад в примiщення, що вже заповнялося вогнем та димом. Але по дорозi осiнила догадка. Знову повернувся назад. Обома руками схопив великий диван i так труснув ним, що вiн зразу ж розвалився, а куций фашист, обвiшаний залiзними хрестами, вивалився на середину кiмнати. Тут же i пришив його. Знову-таки бронебiйно-запальною кулею. Назад вiн уже бiг через огонь, i тiльки на майданi трохи прийшов до пам'ятi, обтираючи пiт i сажу з високого чола…
На вулицi чорними купинами, в безладдi, валялися карателi. Стрiлянина тепер двома хвилями вiдкочувалася вiд майдану на городи, куди кинулись тiкати фашисти. Незабаром партизани почали повертатися до машин. Пантелiй, наче крiзь сон, почув стогiн. При хисткому свiтлi пожарища пораненому партизановi перев'язали груди i обережно понесли вперед.
Пантелiй на машинi, обережно, немовби боячись подушити вiчний покiй повiшених, пiд'їхав до шибеницi. Сам перерiзав мотузки, сам поклав у кузов матiр i сестру, а потiм знову сiв у кабiну i поволi повiв авто в партизанськi лiси, над якими обважнiло котився мiсяць. Коли наблизились до лiсової дороги, порiзаної вузлуватим корiнням дерев, Жолудь зупинив машину i попрохав товаришiв:
– Лазорко, Максиме, притримайте моїх, щоб не болiло їм. I Лазорко в напiвтемрявi вперше побачив прозорi краплини на очах Пантелiя.
– Притримаємо, їдь спокiйно, – поклав собi на руки негнучке i холодне тiло дiвчинки. пї невеличке обличчя з здивовано-страдними очима все взялося воском, як береться воском достигле яблуко, тiльки шия була перехоплена темною, глибоко втиснутою смугою.
«Це тi, що iще не жили», – в скорботi нахилився над дiвчинкою Лазорко, i бiльше вiн нiчого не бачив, аж поки не приїхали до Городища…
Пантелiй сам викопав простору яму, сам положив матiр поруч Iз сестрою, а закопати не змiг – кусаючи губи, востаннє « поцiлував своїх кревних, уже в ямi, вискочив на поверхню i, нiби п'яний, заточуючись, пiшов до озера.
Пiзнiше на свiжо висипанiй могилi його знайшли Лазорко i Олекса. Нетямущими очима глянув на друзiв i знову обличчям притулився до землi. Вiтер поволi перебирав його довгий чуб.
– Пантелiю, брате Пантелiю, – торкнувся його руки Лазорко – Випий трохи. Воно в горi пособляє, – подав баклажку з горiлкою.
Пантелiй взяв баклажку, пiдвiвся, одiйшов трохи вiд могили i вилив усю горiлку собi пiд ноги.
– Не треба, Лазорко. Впився я вже. Горем впився. Поки не кiнчиться вiйна – уст не вмочу, – поправив обважнiлою рукою чуба, що впав на стемнiлi очi. – Ну от… пiшли, хлопцi.
I, обнявшись, товаришi строго i мiцно попрямували до табору.
XXXVIII
Вони обоє поволi iдуть до озера. Григорiй пристосовується до кроку товариша, Дмитро спирається на палицю, а тому його лiве плече здається вигнутим i нижчим, нiж праве. Чисто виголене обличчя Григорiя заклопотане, до прямої зморшки, що надвоє розсiкає лоб, наближаються iще двi, тiльки не так, як в бiльшостi людей – навскiс до брiв, а навскiс до перенiсся, неповно охоплюючи лiнiї брiв.
– Не турбуйся, Пантелiй iз самого пекла вирветься, – втiшає його Дмитро.
– На вiйнi, як на вiйнi – все може бути.
– Одна прикмета, що скрiзь по дорогах нишпорять фашисти та полiцаї, говорить: утекли хлопцi, – наполегливо запевняє Дмитро. Вiн упевнений, що з Пантелiєм нiчого лихого не трапиться – обмане ворогiв.
Безтурботно щебечуть щиглики, блискавицями з дерева на дерево перелiтають жовни, їхнi спiвучi переливчастi флейти ллють над озером мелодiйнi струмки, i тому тривожнiше стає на серцi, коли несподiвано короткими окриками затужить сумовита чайка.