– От як ти розрубав би це подвiйне кiльце? – продовжує Григорiй незакiнчену розмову.
Дмитро лягає бiля озера, палицею малює на пiску два кола, що стиснули загiн, з'єднує їх ходами сполучення, посерединi паличками позначає партизанськi гармати.
– Я наказав би артилерiї бити по переднiй лiнiї, а пiхотинцям пiд захистом артвогню просуватися вперед.
В цей час вони чують рев машин i зриваються на ноги.
– Пантелiй їде! – впевнено каже Дмитро. Але про всякий випадок здiймає з шиї автомата i поволi прямує на зростаючий рокiт.
Незабаром бiля табору затихають машини, лунають радiснi голоси, а потiм усе вiдбувається так швидко, що довго не мiг зрозумiти: сниться чи не сниться. Тiльки знав, що все почалося з несподiваного оклику:
– Товаришу командире, прибув у ваше розпорядження. Легкової машини не дiстав, але дiстав вашу рiдню, – незвичним голосом говорить Пантелiй, i обличчя його теж незвично сумовите i стомлене. I раптом Дмитро побачив Югину, Андрiя, Ольгу.
– Таточку! – скрикнула дiвчинка i метнулась до нього.
– Дмитре! – зойком вирвалось у дружини. Дмитро кинув палицю, розкрив обiйми i, накульгуючи, пiшов назустрiч дочцi. Але раптом схопився за дерево, щоб не упасти – нога сильно вiддала назад i вже зараз не можна було спертися на неї. Тримаючись однiєю рукою за стовбур, вiн другою пiдхопив дочку i, цiлуючи її, з здивованням помiтив, як тепер вона стала схожа на Югину, коли та була дiвчиною.
«Тiльки нiс горицвiтiвський, з горбинкою», – ласкаво випустив дiвчинку на землю i почав цiлуватися з Югиною, Андрiєм, Туром. Григорiй Шевчик хотiв непомiтно пiти до табору, але Дмитро зупинив його.
– Югино, дiти! Григорiй Вiкторович врятував менi i моїм партизанам життя.
На мить у ваганнi зупинилась Югина, глянула на Дмитра i рiшуче пiдiйшла до Григорiя, поцiлувала його. Григорiй приголубив Андрiя i Ольгу i, несподiвано швидко повернувшись, пiшов до табору.
– Сiм'ю свою згадав, – тихо промовив Дмитро. I якось незручно стало за своє щастя, начеб вiн спричинив яке горе Шевчику.
Притишенi, обважнiлi од радостi, переживань i дум, посiдали на високiй травi, прислухаючись до зеленого шуму, власного стукоту сердець, невиказаних слiв i почуттiв.
Увечерi домовились, що Григорiй приведе у з'єднання свiй загiн, i другого дня Горицвiт вирушив до старого гнiзда.
Свiт, величний i радiсний, оповивав Дмитра, –хай на коротку годину, своїми добрими i цiлющими крилами, i тому ще бiльше хотiлося жити, боротися за своє i людське щастя, за скривджену спалену землю, що берегла його, Дмитра, а тому i вiн повинен берегти її до останнього свого подиху.
«З тобою i ми будемо щасливi», – звертався в думах до свого привiлля, оглядаючи його люблячим оком. I передчуття радостi, надiї, добра, що наближається до рiдного Подiлля, не покидало пiд час всiєї дороги.
Пiзно увечерi пiд'їздили вони до свого табору. Проїхали повз вартових, i враз на прогалинi блиснули вогнi, пролунали гарматнi пострiли – раз, удруге i втретє. Схопились за зброю партизани, повискакували iз машин.
– Дмитре Тимофiйовичу! Добрий вечiр! – з теменi вибiг Степан Синиця i захоплено промовив до командира загону. – Iз празником вас!
– З яким?
– Нашi вiйська оволодiли Харковом. Наказ товариша Сталiна чули! В честь взяття Харкова даємо свiй партизанський салют. Прямо так само, як Москва. Правда, там трохи бiльше гармат. На те вона й Москва!
– Спасибi, Степане, що порадував! – потиснув руку парубчаковi.
– То Червонiй Армiї спасибi! Вона ще нас не так порадуєi Ого! Будьте певнi!
– Порадує, Степане. Що, думаєш скоро зустрiчати визволителiв?
– Думаю, товаришу командире. Все життя мрiю командиром стати.
– Життя ж у тебе скiльки! – беззвучно засмiявся.
– Як не є – шiстнадцять рокiв! Це щось значить! До Дмитра уже пiдходили Созiнов, Гоглiдзе, Гаценко, Ольга Вiкторiвна й iншi партизани.
– Тату, – Андрiй твердо одвiв батька вбiк, – ви обiцяли, що пiсля прориву з оточення приймете мене в партизани. То треба дотримати слово…
– Приймаю. Нiчого з тобою не зробиш. Вредний хлопчисько… На, сину, батькiвську зброю i навчися нею так володiти, щоб кожним набоєм убивав ворога, – вiдстебнув тупорилий «фрамер» i обома руками подав його Андрiєвi.
– Спасибi, тату! – враз споважнiв хлопець. Уся його постать стала мужнiшою, гордовитою. – Велике спасибi!
– Iще тобi доручаю до кiнця вiйни зберiгати записки i поезiї нашого Кирила Дуденка, – передав синовi тугий планшет.
Андрiй бережно надiв його через плече i пiшов до Степана Синицi.
– Хороша штучка! – похвалив Степан, оглядаючи зброю. – Давай попробуєм, як вона б'є.
– Так зараз же темно.