– Ми по гнилому пеньку вдаримо – вiн свiтиться. А потiм нас Пантелiй Жолудь так навчить стрiляти, що i в теменi, по звуку, вiдшукаємо цiль. Слух у тебе музикальний?.. Ну, тодi все гаразд.
XXXIX
Казковi вересневi ночi, коли над задуманими лiсами ходять мiсяць i зорепад i небо до самого ранку горить розсипчастими райдугами…
Безшумно, пiсля недовгих проводiв, на три сторони розходяться пiдривнi групи, навантаженi бомбами i толом. Одну групу проводить Дмитро, другу – Тур, а третю – Созiнов. Тихо поскрипують по лiсовiй дорозi колеса, на возах чорнiють тiла авiабомб.
Михайло мовчки пiдходить до Нiни, тiсно притуляється плечем до її плеча, i так iдуть по вузькому трав'янистому мiждорiжжi, обрiзаному з двох бокiв глибоко втиснутими колiями. Вiн чує, як б'ється i його, i дiвоче серце, i в одсвiтi падучої зорi бачить, як рожевiє блiде миле обличчя. Щокою притуляється до її щоки, i дiвчина не одхиляється од нього. Його милує приторк шовкової коси, невеличкого вуха i, враз зупиняючись посеред дороги, Михайло кiльцем рук легко охоплює гнучкий стан.
– Нiно! – його руки поволi пiдiймаються до дiвочих плеч.
Раптово пiдводиться сумовите дiвоче обличчя, прекрасне в своїй непiдкресленiй чистiй строгостi, правдиве у своїй задумi. Три ледь помiтних складки в мiжбрiв'ї, твердо окресленi лiнiї рота i прихована за теплим одливом внутрiшня строгiсть очей роблять її старшою за свої роки Лiсовим зiллям i дорогими хвилюючими споминами вiє од всiєї її постатi, од пругких нецiлованих уст.
Вiн до того любить її, що совiсно тiснiше стиснути руки навколо гнучкого стану, щоб необережним рухом не образити коханої. Задихаючись, бiльше не може говорити, немов ото єдине слово «Нiно» сказало все те, що ми почуваємо i так неумiло говоримо в хвилину признання.
Те, про що мрiялось, стояло перед ним.
А колеса все далi i далi печаляться. Вiддаляються партизани. I не можна постояти зайвої хвилини, бо десь у долинi над рiкою одним кiльцем ланцюга, що перерiзає їхнє щастя, пiдводиться залiзничний мiст. Зiрвеш його – i поменшає на одне кiльце страшний ланцюг, що до самого серця в'їдається в груди болючої землi. I не може Михайло похапцем сказати усього, про що думалось i мрiялось.
– Нiно, бережи себе, – легко стискає отвердiлу руку i рвучко повертається назад.
Схвильована i незвично напружена вiд ще не збагненого чекання, дiвчина легко бiжить по росистому мiждорiжжi, i в очах її перемежовується то образ Михайла, то неясний обрис мосту, то випливає дорога постать матерi, не мертвої – живої.
Мовчазним поглядом її зустрiчає Соломiя. Вона так хоче побачити на обличчi молодшої подруги вираз дiвочого щастя, але помiчає тiльки мiнливi тiнi i не може збагнути, зрозумiти, що сказав Михайло, як Нiна прийняла його мову, а запитати незручно. Сама щаслива у коханнi, хотiла, щоб i iншим всмiхнулось те немiнливе, неоманне щастя. А своїй подрузi бажалося того, про що сама думала, мрiяла i вiдчула.
Розступились лiси, i дрiбнолiсся почало опускатись на луг. Повiяло вогкiстю, прохолодою i гiркуватою, розпареною за день вербовою корою. Темносиня лискуча рiка виїмчастими шматками проглянула з-за кущiв, у пiвснi сколихнувся очерет, затривожилась птиця.
Пантелiй Жолудь розтанув у темрявi Тихо плеснула хвиля, i незабаром, розводячи траву, зашелестiв дощаний човен, забряжчав залiзний ланцюг. Мовчки позносили бомби i мотузки в човен.
Охнула, хлюпнула вода. По зiрках безшумно черкнуло смiльне дно, i за веслом довго не влягалися здовженi хвилястi вiдсвiти. Пантелiй i Нiна перепливли на той бiк, де ширше розкинулись плавнi, де бiльшою смугою чорнiли заростi очерету i рiзаку.
Здавалось, що так само колись вересневої ночi вона пливла по притишенiй рiчцi, зустрiчалася у лiсi з Михайлом, знала про його приязнь до себе i так само стримувала свої почуття, як отой плескiт, що ледве-ледве, зiтханням, обзивається за веслом, яким вона править на човнi. Чи надовго стримувала? Бо вся вона зсередини наливалася чеканням, як наливається дерево соком, i те чекання уже зiткнулося iз печаллю, почало пiдмивати її.
Сьогоднi вона впросила Жолудя, щоб узяв її на завдання, i, червонiючи сама перед собою, вiдмiтила в душi: нею володiла не тiльки сила мужностi, а й приховане бажання чимсь вiдзначитись перед Михайлом. От i зараз думає про нього. I тихим, сумовитим неспокоєм обгортається її серце, прибите, та живе.
Вузькою смугою невода виплiтається за веслом озоряна вода, зiтхають береги. Неясним чорним склепiнням повис над рiчкою мiст. I не те, що весло, а навiть дихання стримує дiвчина. Коли ж по рейках, високо над водою, загуркотiв поїзд, сипнувши угору снiп iскор, партизани неймовiрно швидким ривком просковзнули бистрiнь i причалили до рухливої, зарослої осоконем купини, що прибилась до берега.