Олекса i Соломiя виходять у плавнi i лягають на сирiй землi, охороняючи пiдривникiв.
На мосту гупають кроки вартових. Бiля бикiв сильнiше плюскотить вода. Знову падає зоря, i в зеленкуватому вiдблиску вирiзьблюється напружене обличчя Пантелiя; партизан саме приладнує тонкi мотузочки до колоди, якою має вдарити по взривачу.
– Готово, Нiно, – весело i схвильовано шепче Пантелiй. – Бери вiжки в руки i прав своє щастя на погибель фашисту.
Дiвчина бере двi мотузки, приладнанi до обшивок, пропускає поперед себе Пантелiя i, правлячи, пускає човен за течiєю. Студена вода вже ллється поверх халяв, але дiвчина тепер не почуває нi холоду, нi дрожi. Рiшучiсть, напруга i навiть якийсь острах керують нею. Найбiльше боїться, що, може, не зумiє направити смертоносний груз до передкрайнього бика.
– Досить. Не йди! Розмотуй мотузки.
Зупиняється бiля хлопця, i човен самотньою цяткою пливе до мосту. Повернула вправо. Нарештi, уже не бачачи човна, чує нервовий перестук у руках Так перестукує вночi перемет, коли на ньому б'ється втомлена риба.
– Зупинився! – тихо шепоче Пантелiєвi.
– Присiдай i вiдкривай рота, щоб не так оглушило, – як грiм, лунає шепiт.
Присiдати треба прямо в студену воду, i вона завагалася, пильно вдивляючись у даль. Iще раз туго колихнувся невидимий човен, натягнулись мотузки. Сильно вiдхилився назад Пантелiй. I полум'я з чорними плямами посерединi викинуло до самого неба червонi язики. В страшенному вибуховi задвигтiла земля, загримотiв довгий обвал, заскреготiло залiзо, i сизий стовп, поширюючись, пiднiмався i застеляв долину. Хвиля рiзко вдарила в береги, обiзвалася криками темiнь, а потiм лiворуч застрочили кулемети. Зачмокала вода, затрiщав очерет, i Пантелiй сердито зашипiв на дiвчину.
– Лежи i не пiдводь голови! Чуєш менi?!
Пiдпливаючи водою, притиснулася до зiлля. Тепер холод охоплює все тiло, пробiгає од нiг до голови. Дубiють руки, туго натягується шкiра на лобi.
Кiлька пiдрiзаних стеблин падають бiля неї, i кулi з протягом шерехтять i попискують в болотистому надбережжi. Берегами, перегукуючись та стрiляючи, iде невидима їм варта. Луна посилює їхнi голоси, а в темрявi, десь за мостом, не тихнуть зойки.
Уже iз сходу перейшли на захiд Стожари, високо пiднялися Косарi, до самої землi спустив чумацьку вiйю Великий Вiз, а стрiлянина не вщухала.
– Коли дотримають нас до ранку – пропали, – клацаючи зубами, промовив Пантелiй.
Вона нiчого не вiдповiла, бо вже навiть не ворушилися холоднi, нечутливi уста, а всерединi почав палити жар.
«Хоч би не захворiти». Байдуже стало до пострiлiв, вони здавались не такими страшними, як ця студена купiль, вiд якої набрякло i закам'янiло все тiло, кололо у вухах i мозку.
– Пiдемо, Пантелiю, – промовила хрипко, не пiзнаючи свого голосу.
– Куди? Я по смерть iще не збираюсь ходити. Не нажився. А ти не розкидайся дрижаками, бо й мене заморозиш. Привикай, дiвчино, до пiдривницького хлiба…
Вдосвiта притихли береги i води. Як тяжко розминається задубiле колюче тiло. Здається, переломлюються негнучкi ноги, але чiпка упертiсть перемагає усi болi. Вони виповзають на сухе i уже на свiтанку йдуть в лiс. Викручуючи сорочку, Пантелiй поглянув на Нiну i не пiзнав її обличчя: воно пашiло жаром, зрiдка несподiвано швидко бiлiло i знову наливалось рум'янцем.
– Еге, як тебе розiбрало! Розiтрись добре, – вийняв iз кишенi плескату пляшечку зi спиртом, а сам пiшов у лiсову гущину.
Пiзнiм вечором на запаснiй лодцi перебралися на другий берег. Ледве йшла. Уся горiла, а земля перед нею коливалась i розходилась кругами. В головi iще й досi гуркотiв отой нiчний вибух. Туманилось в очах i, неначе крiзь сон, почула знайомий схвильований голос:
– Пантелiю, Нiно, це ви?
– Та неначе ми… I ще голос:
– Прийшли! Нiно, що з тобою? – нахиляється над нею Созiнов.
– Нiчого, Михаиле, – уперше називає його по iменi, i все, усе кудись вiддаляється вiд неї.
Прокидається од яскравого сонячного сяйва, радiсно примружується, несподiвано зустрiчає погляд Михайла i червонiє. Вона добре знає: щось уже трапилось, але що – не пригадує.
– Як тобi? Покращало?
I дивно, навiть смiшно бачити перед собою стурбоване, схвильоване обличчя.
– Усе гаразд, – пiдводиться дiвчина. Якимсь незвично стужавiлим, твердим стало її тiло, i в головi перегойдувався бiль. Але то лише на хвильку.
– Нiно, ти не знаєш; як я переболiв за тобою. Коли б ти знала… – бере її за руку.
I вона тепер пригадує: назвала його вголос по iменi i радiсний сором заливає її блiде обличчя. Здається, так би все життя слухала його перебивчасту, неквапну мову, усе життя не одводила б погляду од чорних блискучих очей. Вони не огледiлись, як вийшли аж до лiсового озера.