– Не знайдеш, бо нема.
– Добре, видно, заховав.
– Щось уночi у лiсових ярах ворушилося.
– Який там чорт ворушився! – занепокоївся Данько.
– Так невже це ви, дядьку Якове, чортом стали? А я й не знав. От безтолкова голова.
– Ха-ха-ха!
– Iди ти пiд три чорти.
– Одного бачу, а де ще двох шукати?
– Бiля самого Данька стоять. Тут їх хоч греблю гати.
– Того вiн в яру i ворушився!
– Та завезу я своє завдання. Тiльки дайте з яриною впоратися.
– Отак би давно.
– Ярами налякали.
– Куркуль псом пiдбитий, а лисом пiдшитий!
– Тьху на вас!
– Собi в борщ.
Кушнiр спокiйно переждав, поки втихомиряться збори, i продовжував.
– Робiтники усе для нас будують, виробляють. Вони нi трактори, нi плуги, нi всяку продукцiю у землю не заривають. Так що ж, їх радянське село без хлiба залишить? Нi, товаришi, не залишить. Бiднота, середняки не завинили перед своєю державою. А куркулiв треба так трусонути, щоб iз усiх шпарин зерно посипалось.
– Гляди, щоб твої костi не посипались!
– Скоро драбиняк розлетиться.
Кушнiр переглянувся з Мiрошниченком i далi говорив:
– Отут цiле жужмо куркулiв, прямо казанськими сиротами прикинулись. Мовляв, нiчого у них нема, нiчого не вродило. Я думаю, зараз варто подивитися по засiках оцих нещасних сирiт.
– Давно пора.
– Вже ходили.
– Доки обдиратимете нас? – знову видiлився голос Сiчкаря.
– От i почнемо, товаришi, iз самого найбiднiшого, який в насмiшку нам пудика тиче. Як роздобрився! З Iвана Сiчкаря почнемо.
– Ну й починайте, – процiдив крiзь зуби Сiчкар, i дрiбнi жовтi зiницi злiсно видiлилися на сiрих бiлках. – Уже весь лiс розкопали.
– Iще раз копнемо.
– Про мене. Як не їла душа часнику, то й тхнути не буде.
– А вiд тебе не часником, а дiдьком болотяним тхне… Прямо iз зборiв до лiсу потягнувся великий гурт людей, i в ньому нiяк не мiг заховатися натоптаний жиром Сiчкар.
– Дурно – пусто нарiзались, – скаржився малоспроможному середняковi Олександровi Пiдiпригорi. – От життя пiшло, щоб воно пропадом у безвiсть пiшло. От нарiзались, так нарiзались…
– Еге ж, еге ж, – погоджувався Олександр Петрович, думаючи найбiльше про одне: як би не згадав Сiчкар про задавнений борг.
Просторе над ставком куркульське подвiр'я ще здалека загримiло ланцюгами, обiзвалося виттям: собаки Сiчкаря бiльше скидалися на вовкiв. Господар довго вовтузився бiля хитро видуманих защiбок, i люди потекли у двiр. Над ставом густо повисли голоси.
Свирид Яковлевич впевнено пiдiйшов до великої клунi, наказав розiбрати засторонок. I не встиг виконавець сокирою вiдхилити верхню дубову дошку, як з промiжку подвiйної стiни золотим потоком бризнула пшениця.
– Бач, догадався чортiв дукач!
– Хто б i подумав про подвiйнi стiни!
– От тобi й нарiзались! – вирвалось у Олександра Пiдiпригори, i вiн злими очима поглянув на пополотнiлого Сiчкаря. – Навiть за свiй борг забувся чоловiк.
Свирид Яковлевич оглянувся навколо i голосно промовив до Бондаря:
– Доведеться тобi тепер до Денисенка пiти.
– А чого ж, давно пора.
I Денисенко, що зиркував округлими очима за кожним кроком активу, проворно, не на свої лiта, пiдбiг до Мiрошниченка. Шерхливими устами тихо прошепотiв:
– Свириде Яковлевичу, сам завезу. Я б давно здав, тiльки ж худоба в роботi. Осипається ж ярина. Горить!
Мiрошниченко подумав:
– Гаразд… Тiльки зараз i везiть.
– В одну минуту. Лише синка гукну, – i, труснувши брудним колесом волосся, вiн обернувся, для чогось провiв рукою по червоних клiтчастих складках шиї i вибiг iз подвiр'я Сiчкаря.
– Налякався, – пiдморгнув Бондар. – Подумав, що i його схованку викриють.
– Треба прослiдкувати за ним. – I голоснiше додав. – А тепер, Iване Тимофiйовичу, рушай до Пилипенка. Забирай зерно.
Обернувшись, вiн побачив, як до нього з опаскою ступив засушений, богомiльного вигляду чоловiк. Це був Пилипенко. Над його кружечком обстриженою головою, немов привiшенi промiнням, крутились два гедзи.
XVIII
Варивон хитрувато примружився, пiдморгнув однiєю рудою кудлатою бровою, i Григорiй в думцi вже кається, що звернувся до нього.
– Н-да! – слинить цигарку. – Сестричка моя двоюрiдна, значить, з якого боку не подивись, нiчого собi дiвчина. Таку i на печi старости знайдуть.
Як вiн довго тягне слово. I хитра усмiшка виводить Гриця iз себе.
– Знаю без тебе, – обриває рiзко.
– А ти чого найоршився? – дивується Варивон. Вiн бачить, як почервонiв Гриць, i розреготався: – Та ти, видно, дiвчат ще не пригортав! Га-га-га! Нiчого… Ця болiзнь з лiтами пройде.