– На добранiч!
– Всього доброго вам, – промовила тихо i тоскно.
– Югино, можна буде в ту недiлю прийти? – захвилювався i знову скинув шапку.
– Приходьте, – ледве ворухнула губами i подала тиху руку.
XXVII
Полуднували на ходу. Старий Варчук поспiшав скосити перестиглий овес i пiдганяв Карпа, Варивона та Грицька, з побоюванням поглядаючи на сонце – чи впораються до вечора?
– Натиснiть, натиснiть, хлопцi, – загаялися. А тепер не косовиця – одна мука, – хмуриться на косарiв i злiсно, аж бренчить коса, в другий раз збиває вузеньку нескошену смужку. Карпо, махаючи грабками, перекривляє батька: люто витрiщує очi й вiдстовбурчує губи, але зразу ж прибирає покiрного виразу, коли батько зупиняється посеред покосу.
Молодий Варчук лише вчора повернувся з примусової роботи – попався на злiсному здираннi лика – i тепер не дуже спiшив махати грабками: хай наймити стараються, з них вiн очей не спустить.
«Сварився» перестояний овес – вдариш косою i тiльки пiднiмеш грабки, а з землi, обрушуючись, пiдскочить пiдкошений з двох бокiв загривок i насмiшкувато «свариться» на косаря – достеменно як людина пальцем. Такий овес косити загайно: не втиснеш грабки в глибину, бо тiльки зерно обiб'єш i гриву зробиш. От i стружи його по вершечку та лови на косу по кiлька стеблин, що раз по раз припадають до стернi, як горобцi в поросi, i, пiдводячись, насмiшкувато похитують сивими кучерявими дзвониками. Надвечiр, бачачи, що не скосити всього, Сафрон люто плюнув на покiс, перекинув грабки на плече i буркнув наймитам:
– Ви ж iще з росою покосiть, не лiнуйтесь тiльки! – та й пiшов, сутулячись, по межi, високий, цибатий, за ним покiрним псом брела тiнь i здавалось, що кiнець коси ось-ось уп'ється в її потворно вузькi плечi.
– Або ти, сину, коси, а я пiду додому, або я пiду додому, а ти, сину, коси, – проводжає Карпо батька хитрими сiрими очима. Варивон пирхає, i старий Варчук, видко догадуючись, що говорять про нього, погрозливо повертається до косарiв. Та вже три коси водночас шаржахають, i водночас три човники скидають на покоси бiлi паруси, а на обличчi Карпа така хазяйська ретельнiсть i так старанно рухається циркуль його вигнутих нiг, що Сафрон завагався: чи не почувся йому парубочий смiх. Коли постать батька спустилась в долину, Карпо кинув грабки, трусонув пухнатим вогником чуба i пробасив:
– Закуримо, щоб тещина рiдня почманiла, – i вже звичним голосом, наче остерiгаючись, додав: – Ох, не так сказав, їй-право, забув, що й серед нас є такi, що тещу придбали.
– Це хто такий, значить? – дивується Варивон.
– Як хто? – аж присiдає Карпо i з перебiльшеним здивованням б'є себе долонями по колiнах.
Грицько лежить на покосi i недовiрливо мружиться на Карпа.
– Чого ж ти, невинна душа, лежиш i мовчиш, мов i не до тебе чарка п'ється? Надибав собi вже тещу? – впивається Карпо холодними очима в Грицька. Той, натомлений, не хоче задиратися з уїдливим багатирем i примирливо вiдповiдає:
– Надибав.
– Аз Югинкою вже зорював?.. Вона, здається… – багатозначно пiдморгує, i рожевi пухкi щоки починають легко коливатися.
Обурення пересмикує Григорiя, набухає всерединi, але вiн уперто мовчить, тiльки швидше на зубах перетирає солодку стеблинку вiвса. Насуплюється i Варивон. Позлословити i вiн умiє й любить. Але ж на таку дiвчину, як Югина, бридко наводити тiнь, хоча б вона й не доводилась рiднею. Одначе Карпо не помiчає настороженої тишi, продовжує скалити зуби:
– Медову дiвчину вибрав.
– Помовч! – застережливо кидає Гриць, i очi його недобре туманiють.
– Станочок…
– Зацiпило б тобi! – пiдводиться з землi Григорiй.
– Литки у неї… – смакує Карпо i радiє, що вивiв iз терпцю такого спокiйного парубка.
– Замовчи, слинтяю, коли хочеш, щоб не задзвонили завтра по тобi! – роз'ярено ступає вперед Грицько. – Коли купив руки, то вже думаєш, що в серце можна плювати! – i насувається зi стиснутими кулаками на Карпа. Той вiдскакує в овес, налякано i здивовано переводить погляд то на Грицька, то на Варивона.
– Чого ти? Наче жартiв не знаєш.
– Пiшов ти, значить, пiд три чорти зi своїми жартами. Скажеш, як совiстi хватить, батьковi, щоб скинули по десять копiйок з нас, бо до самої ночi не косили. А то ще збiднiєте. Ходiмо, Грицю, – бере грабки Варивон i обережно переступає через покоси, щоб не обмолотити ногами колосся. Його велике обличчя аж пашить од обурення.