Село засвiтилось розкиданими вогниками. Зрiдка перемовляються скрипучi журавлi, дзвякне об цямрину порожнє вiдро, i пролита на траву вода заспокоїть землю.
Дмитро, оповитий темрявою, поволi роздумливо прямував до сельбуду. Праворуч сильно грюкнули дверi у Федори, i два парубки загорлали на подвiр'ї протяжливу пiсню.
– Тихiше, соколики, – попросив з порога жiночий голос.
Дмитро посторонився, даючи дорогу хлопцям, що вже не бачили, куди йдуть. Гидливо поморщився вiд мiцного горiлчаного духу, що неприємно вирвався в пахучий спокiй вечора.
«Хоч би дома жлуктали, чорти окаяннi!»
З-за рогу вулицi блиснув освiтленими вiкнами сельбуд, бiля дверей не стихав парубочий гамiр, блищали цятки цигарок, проскакували клаптики жартiвливих пiсень i тонули в гомонi. Свiтло рiзко вдарило в очi – аж примружився спочатку.
Неясно переливалися фарбами портрети й картини, попереду червонiла широка завiса, яснiше освiтлена посерединi, в глибинi сцени постукували молотки. В перших рядах помiтив Григорiя, той вклонився i усмiхнувся йому довiрливою усмiшкою.
Пробиваючись на своє мiсце, побачив: бiля Григорiя сидiла Югина з Марiйкою, i глухе невдоволення уперто заворушилося й не хотiло влягтися на своє мiсце, хоча й намагався поглузувати сам iз себе: «Завидки беруть. Добрий товариш iз тебе, що найкращому друговi позавидував… Над серцем своїм я господар. Захочу, так стисну, що не здригнеться. Чуєш, мовчи й годi!»
Пiшов уперед, не зводячи погляду з хустки, накинутої на плечi Югини.
– Добрий вечiр, тiтко Марiє, Югино, – вклонився жiнкам. йому випало сидiти поруч з Марiйкою.
– Вечiр добрий, Дмитре, – всмiхнулась одними устами Марiйка. – Заставила дочка на старiсть по сельбудах на вистави ходити, – пробачливо глянула на Югину.
– Чого ж? Дiло добре. Пiсля працi праведної й вiдпочити треба, – сiв бiля молодицi.
– Це воно вам, молодшим, а нам… – та й не доказала, тiльки головою хитнула. Була рада, що сидить бiля хазяйновитої дитини, тому зразу ж i почала про господарство говорити. Вiн вiдповiдав поважно, не дивлячись у бiк Югини, однак вiдчував кожен її рух i усмiх.
– Озимину посiяв уже.
– А ми коли б через пiвмiсяця вспiли. Правда, на тому тижнi Iван має в район за кiньми i реманентом для созу їхати. Не знаю, чи й дадуть? – i водночас хотiла вивiдати, чи не осудить парубок, бодай хоч змiною голосу, затiї чоловiка. Нi, так само рiвно i спокiйно заговорив:
– Дадуть. Держава тепер крiпко безкiнним помагає. Сказано – своя власть. Хоче, щоб кожен спинався на ноги.
– Еге ж, еге ж, – з задоволенням подивилась на парубка. I все подобалось у ньому: спокiйна мова, гордовитий з горбинкою нiс, брунатне довгасте обличчя, темнорусий чуб над невеликим пругким вухом i великi темнi руки на колiнах, що стiльки пересiяли зерна, стiльки потримали чепiги, стiльки меблi зробили. Поглянула молодиця на Грицька, Югину i зiтхнула.
Дмитро допитливо подивився на блiдожовтий, посiчений зморшками, присушений вид жiнки i задумавсь. Бувають такi хвилини, коли людина майже точно довiдується, про що думає iнша, i в Дмитра сильнiше забилося серце, коли вiдчув, що не Григорiй, а вiн подобався Марiйцi.
– Великий начальник iде – Петро Крамовий, заступник голови райвиконкому, – перехилився до Дмитра Григорiй.
– Отой, що за троцькiзм каявся в газетi?
– Вiн самий, – прошепотiв Григорiй. – 3 областi на район перевели. Проштрафився. Напетляв, накрутив усякого чортовиння.
– Вiн може, – з неприємнiстю згадав давнину, коли вперше побачив Крамового у Варчука.
Огрядний бiлявий чоловiк з портфелем пiд рукою, поблискуючи скельцями окулярiв, недбало просунувся тiсним рядом i сiв перед ними. М'яке тiло, обтягнуте чорним пiджаком, глибоко втиснулося в крiсло i охопило складкою вигнуте бильце. Шия, червона i пiтна, також нависала над бiлим комiрцем.
На сцену вийшов кремезний, широкоплечий голова сiльради Свирид Яковлевич Мiрошниченко. Вiн сильно вдихнув повiтря, бо округлилась складка пiд нижньою губою, окреслюючи вперте, пряме, ледь надкраяне посерединi пiдборiддя. Поволi пiднiс угору велику руку, провiв очима по рядках, на мить зупинив погляд на Дмитровi, видно, щось мiркуючи. Гомiн стихав.
– Товаришi! – i глухим баритоном озвався дальнiй куток. – Шоб полегшити селянам вивiз хлiбоздачi, райвиконком дозволив хлiб вiдправляти не на станцiю, а в район. Також хто має сортовий овес «золотий дощ» – може обмiняти в райземвiддiлi: за один пуд одержить два пуди простого. А тепер драмгурток почне виставу.
«Це добре». – Дмитро прикидав у пам'ятi, скiльки зможе вивезти вiвса на обмiн. До нього нахилився Григорiй.
– Везе тобi, Дмитре, з усiх бокiв щастя пливе, тiльки прихиляйся.