З в'язницi Сирдiй вийшов напiвслiпим i зовсiм сивим. За дiла синiв йому вже не було газде 6 в своєму селi. Пiшов старий шляхом, по якому промчали його дiти на схiд. Бiлий снiжок так само курився, як i в 1918 роцi, та не грiв вiн тепер старого наймита. Бо над шляхом зараз не спiвали, а бездомними старцями трусилися заграблi дерева, iз вiт обмерзлими сльозами кришилися крижанi зерна i в небi ослiпле сонце надовго провалювалося в бруднi мiшки хмар. Велика безнадiя охопила старого Сирдiя, i снiг почорнiв йому в очах.
– Батьку, не падай! – пiдхопили його юнацькi руки.
В болгарському селi його прихистили чужi дiти – друзi його синiв, прихистили як свого тата, вселили надiю, що вiн побачить свою кров молоду, побачить щастя людське.
I старий терпеливо чекав зi Сходу великого дня…
– Буна сара, приєтене! 7 – щиро привiтався Павло Михайлович з йоною
Чабану.
– Буна сара, фрате! 8 – Чорнявий тридцятип'ятилiтнiй красень, граючи
блискучими виразними очима, легкими, розвiдницькими кроками пiдiйшов до
свого секретаря.
– Як здоров'я Iляни?
– Спасибi. Iлянуца одужує, – промовив спiвуче i нiжно.
– Тепер повiк на болота не поїде?
– Поїде! Тiльки про це й розмови. Лiтературою обклалася, їсть, а не читає. Боюсь, що болотяна гарячка на книжкову обернеться.
– Слiдкуй за нею. Хай не переобтяжує себе.
– Услiдкуєш! – Без тiнi огуди, навiть з прихованою гордiстю промовив Иона. – Почав я виносити книги з хати, так вона додумалася їх замiсть грiлок прикладати. Не знаєш мою Iлянуцу!
– Знаю. Бережи її.
– З громадянської бережу. Ранiше беззаперечно слухалася. Правда, тодi я парубком був, – засмiявся, блиснувши слiпучими високими зубами. – Сьогоднi вона мене вже зовсiм переконала, що прибузькi плавнi усiм схожi на придунайськi. – Сiв, схрестивши руки на рiжку стола, так, як кладуть їх на ефес шаблi.
– I висновок який?
– Не маловажний: мелiорацiя прибузьких плавнiв – це прекрчсна пiдготовка для майбутнiх робiт в Бессарабiї. А потiм на мене напалася – мало уваги болотам придiляю. Бюром райкому пригрозила. I знаєш, Павле Михайловичу, може осоромити на весь район.
– А це вже вiд тебе, вiд твоєї роботи залежить.
– Вона б хотiла, щоб увесь час на болотах киснув. А тут, як на зло, вранцi приїхали мелiоратори. Насилу втихомирив свою: хотiла з ними на Кругляк майнути.
– Повернулися з болота? – зацiкавлено запитав Павло Михайлович.
– На жаль, повернулися. Це iз дуже швидких, – осудливо промовив Иона. – В Будинку селянина вiдпочивають.
– Зараз викличемо, – поспiшно вийшов у коридор. Звiдти задзвонив молодечий голос:
– Я одним льотом. Кур'єрським!
Проворнi кроки загупотiли на ганку i затихли в темрявi.
– Иона, ти вже дiстав худобу й реманент для созу «Серп i молот»? – став на порiг Павло Михайлович.
– Не дiстав Не допомiг навiть кавалерiйський натиск, – набiгла тiнь на високе чоло, обсипане чорними кульчиками кучерiв
– Погано. Це тяжке село. Бондаревi в першу чергу треба допомогти. Як квалiфiкуєш затримку?
– Квалiфiкацiя така, що й сердитися не маєш права: рiст созiв.
– Затримка приємна. Але все ж таки затримка. На коли пообiцяли допомогти?
– Днiв через десять. Ми не першими стоїмо у списку.
– Зовсiм погано. Треба, щоб созiвцi ранiше за всiх засiвали поля. Це наочна агiтацiя Бондаря не зобидь. В його селi знаєш, яка куркульня.
– Що можна буде зробити – зробимо. Себе не пожалiю. Для Iвана Тимофiйовича дiстав трохи пшеницi з учбово-дослiдних дiлянок сiльськогосподарського iнституту. Зрадiє чоловiк Подивися, що за зерна! Iз бронзи литi, – висипав з пакуночка на вузьку долоню червону розсип.
Павло Михайлович, стримуючи дихання, нахилився над нею.
– Хороше, хороше зерно. Ось чим наше поле снить… Вдовам i сиротам закiнчили хлiб збирати?
– Закiнчили. Комсомолiя за це всiма силами взялася. Особливо вiдзначилися дiвчата з Новобугiвки: Югина Бондар, Софiя Кушнiр i Василина Пiдiпригора.
– Славнi дiвчата. Бачив їх у райкомi при врученнi комсомольських квиткiв. Йона, можу тебе порадувати: фiльм «Бессарабська комуна» будемо демонструвати в кожному селi. Знаєш, скiльки вiн думок викликає в селян? Вчора спецiально сидiв у iвчанському клубi. Захват увесь зал охопив.
– Шматок життя, Павле Михайловичу.
– Вiрно, це шматок життя. Пiсля сеансу пiдiйшла до мене цiла делегацiя селян. Виступив один наперед, сам увесь у зморшках, руки чорнi, мiцнi, мов корiння, груди як у молотобiйця, а очi надiєю палахкотять.