– Я всiєю душею. Хай дозволить товариство…
– Дозволить. Тодi ви будете в першу чергу осушувати одне пiдлiсне болото. Недалеко вiд нього працює молодий колектив. Члени його – усi до одного комсомольцi.
– Комсомольцi!? – зрадiв Слободенюк. – Я завтра ж поїду до них.
– Варто. У них багато чого можна навчитися. Яснi уми i золотi руки в нашої молодi… А ви знаєте, як наше Подiлля в старовину називалося? – несподiвано запитав Павло Михайлович мелiораторiв, i обличчя його стало зовсiм свiтлим.
– Не знаємо.
– Золотою землею. Дiйсно, розкiшна, золота тут земля, уславлена героїчним народом i красою. Тiльки хто не грiв руки на пожарищах Подiлля, хто не грабував його? Нiвечили – половецькi хани i венгерськi королевичi, волоськi господарi i татарськi орди, великi князi i великi вiзирi, султани i папи, баскаки i помiщики, капiталiсти i куркульня. Лише за одне десятилiття сiмнадцятого вiку наш теперiшнiй районний центр був двiчi зруйнований. Кривавi потоки текли по наших полях. Бур'янами кошлатились понiвеченi мiста i села. Бiднiла земля, пересихали рiки й зникали лiси. I лише наша держава припинила розбiй i грабiж землi. Ми перебудовуємо не тiльки життя, а й природу. Для цiєї високої мети не жаль вiддати усе своє серце… Незручно за вас, Олегу Фадейовичу, коли ви високе служiння народовi пiдмiняєте дрiбненькими розрахунками дрiбненької вигоди. Ви одчахнулись од народу, як пересохла гiлка. I це ваша страшна трагедiя. Ви не почули за тишею кабiнетiв, що народ пiшов уперед. Щодо нього у вас збереглися ще народницькi погляди. Повчитися треба в життя. Ось вiзьмiть дружину нашого Йони Чабану. Вона проста селянка, з Бессарабiї сама, в бригадi Котовського сестрою була, а тепер очолила групу активiстiв i працює над осушенням болота. Поговорiть з нею, i ви побачите нове, небувале досi село на Українi. Рiвнi голубi канали роздiлять на квадрати широке поле, над рибними каналами перевиснуть мости; замiсть бiлокрильника i стрiлолиста зашумлять пшеницi й озера проса; на багновищах, де лютували ящур i малярiя, зацвiтуть долини квiтiв i пiд зоряним небом заколишеться озорена щастям земля Ленiна, земля Сталiна – наша земля. I це не казка. Це поезiя працi i життя…
Пiдбадьоренi, попрощалися мелiоратори з Савченком i Чабану.
– Ви менi перспективу дали, Павле Михайловичу, – розчулився Чепуренко. – Намул, кинутий брудними руками, зiйшов iз душi. У вас я працюватиму, як чорний вiл.
– Приказка не зовсiм на своєму мiсцi, – усмiхаючись, глянув на червоне вiд напруги обличчя фахiвця.
– З поетичною фантазiєю працюватиму! – випалив Олег Фадейович, i смiх задзвенiв у просторому кабiнетi.
Вiдгримiли кроки в коридорi. З вулицi до вiкна перехлюпнулися клаптi схвильованої мови:
– Стьогав мене, як сукиного сина. А на душi просторнiше стало. Перспектива прояснилася. Це головне!
– Розворушив молодi пориви?
– Iменно так, молодий колего… засучимо рукави.
А в райкомi ще не гасло свiтло. Над картою району нахилилися двi голови – одна зовсiм сива, а друга зовсiм чорна. I карта, мiняючи свої обриси, вставала в красi завтрашнього дня. Вона, як жива краплина, вливалася в життя усiєї Батькiвщини, сяючи своєю неповторною красою руху.
Задзвонив дзвоник.
– Я слухаю! – пiдiйшов до телефону Савченко.
– Добрий ранок, Павле Михайловичу.
– Невже ранок?
– У нас уже свiтає, – заклекотiв тихим смiхом голос секретаря окружкому. – Наше мiсто на верховинi стоїть, а ваше – в долинi.
– I ми до верховин прямуємо.
– Бачимо. Що нового, Павле Михайловичу?
– Райком послав на постiйну роботу в села випробуваних комунiстiв. Наслiдки зримi. Сьогоднi провадили кущову нараду колгоспiв. Настрiй бойовий.
– Гаразд, Павле Михайловичу. Колгоспам наша селекцiйно-дослiдна станцiя кращим зерном допоможе. До тебе мелiоратори приїхали?
– Приїхали.
– Ще дров не нарубали? Не взялися за ставки?
– пхнi пориви думаємо на кориснiшi дiла повернути… Що це за Самопал засiв у мелiоративному товариствi?
– Не турбуйся. Йому вже бiльше не доведеться палити ставки. Того й подзвонив… Нi, не ворог вiн, а пронозливий недоук, що випадково попав на вiдповiдальну роботу й почав упиватися адмiнiструванням та сумнiвними прожектами… Серед iнтелiгенцiї ми не досить працювали.
– Врахуємо це i в себе.
– Неодмiнно. На вчителiв звернiть особливу увагу. Як твiй комсомольський колектив поживає?
– Герої. Сам молодiєш iз ними.
– Твоєї старостi не помiчав. Нових успiхiв.
– Служимо народу. Вiд Йони Чабану привiт.
– I вiн не спить? Над картою ворожите? Знаю вас. Передай Йонi, що вiд його кавалерiйських наскокiв увесь облземвiддiл врозтiч кидається. Терористом прозвали. Хай пiслязавтра приїжджає – уважили йому. Вiн з головою «Серп i молот» не рiдня, що так побивався?