Тiльки про таку, нiчим не затiнену любов думав Дмитро, уявляючи дiвчину, яку назве своєю нареченою. I завжди з прихованим презирством вiн дивився на чоловiкiв, що ходили по чужих молодицях, а таких жiнок бачити не мiг.
«З жиру казиться. Заставить би її робити, щоб кожну ледащу кiсточку в тiлi почула, тодi б перестала дурiти». I хмурячись, мовчки проходив, мов то було порожнє мiсце, повз жiнку, про яку йшла недобра слава.
Суворi погляди на честь увiйшли з материним молоком в його душу; не порушила їх перша зелена юнiсть, i тому надалi вони ще бiльше змiцнiли.
«Одружитись – не перекрутитись. Отож таку пару вибирай собi, щоб потiм не було тяжко нi на душi, нi на людях».
…Як вiн любив би свою Югину… Чому ж свою?.. Попадеться щастя Грицьковi. Нi, не попадеться. Вiн силомiць його розiрве. Хiба Шевчик зумiє пошанувати її? Вiн ще не знає до пуття, що таке кохання. Зустрiнеться iнша хороша дiвчина – за нею хвостиком потягнеться… Були ми друзями, а тепер вiд дiвчини не вiдступлюсь.
Вiн рiшуче i зло ступає в темряву i ледве не налiтає грудьми на жiночу постать.
– Дмитре! – i чиїсь теплi огрубiлi пальцi нiжно пробiгають по його правiй руцi.
– Марто, – пiзнає по голосу i, примружившись, поволi оглядається навколо. Мовчки вiдiйшли вiд стежки, стали пiд старою розлогою черешнею i зiтхнули водночас.
– Разом про одне подумали, – невесело всмiхнулась Марта.
Не знав, що вiдповiсти, i тiльки рукою перебирав її пальцi, дивився в тьмяно окреслене обличчя, дорисовуючи в пам'ятi такi знайомi i дорогi колись риси.
– Як живеться, Марто? – аж сiпнуло всерединi вiд такого буденного запитання. Знав, що не так треба було починати розмову, краще б зовсiм не говорити, анiж чути самому вiд себе неприємний i ниючий докiр.
– Як живеться? – наче крiзь сон перепитала, i ще гiрше стало парубковi на душi. Потiм пригорнулась до нього i жагуче, не поспiшаючи заговорила: – Погано, Дмитре, страх, як погано. Не судила доля жити нам разом, так за ким того щастя шукати. Хiба ж то люди? То лавушники. Рiдного батька, прибав копiйку, продасть. Тiльки й слова в них: сотня, десятка, п'ятьорка, продав, купив, обкузьмив, об'їхав, спустив. На Великдень обнову купить i спершу скаже: п'ятдесят карбованцiв злупили! – а потiм покаже. Не менi жити мiж ними. Щодень як у пеклi товчешся. Тiльки й полегкостi тої, коли сама собi на городi чи в полi пораюсь. Пропадом пропади таке життя!
– А дитина ж як?
– Нiна? – i голос молодицi здригнувся, подобрiшав, заглушив недобру злiсть. – Нiна вся в мене i лицем, i вдачею вдалась. Нема лавушницької кровi у неї. – I знову жагуче зашепотiла: – Коли носила пiд серцем її – сама себе проклинала, що не маю сили в ополонцi втопитись. Коли б це твоя була дитина…
– Не треба, Марто, – заспокоював, поклав руку на плече. – Не судилось, то й серця не ятри.
– Не судилось, – зiтхнула, немов схлипуючи. Насторожена мовчанка лягла мiж ними. I коли заговорив, почув не свiй, а чужий, приглушений голос:
– Марто, порадитись хочу з тобою. Ти була менi коханою, коханою i залишишся до кiнця вiку. Тiльки так у нас вже дороги пiшли. Не стала дружиною – порадницею стань. – I зупинився.
Та вiдчула Марта, про що має мова йти.
– Говори, Дмитре… Про одруження своє десь маєш сказати?
– Про одруження. Ти не гнiвайся на мене.
– Хiба ж я не розумiю, Дмитре? Все розумiю. Говори, – тихим, надломаним голосом промовила, i чув, як затремтiла її рука на його грудях i впала донизу.
– Сподобалась менi («покохав» було незручно сказати Мартi) Югина Бондарiвна. З Григорiєм Шевчиком на однiй дiвчинi зiйшлись… Як ти думаєш?..
Як довго вона мовчить. З-пiд чорної хустки клинцювате окреслюється високий лоб, темрява закрила очi, i тiльки чути, як в очних западинах неспокiйно ворушаться повiки.
I для чого було говорити? I без цього несолодко їй. А тут ще бiльше жалю завдав. I тiльки тепер розумiє, як тяжко Мартi. Завжди бiльше про себе думаєш, а про чуже горе…
Другу руку опускає на стан молодицi. I чудно навiть у думцi назвати Марту «молодицею».
– Щасти тобi, доле. Що й казати – дiвчину хорошу вибрав. Коли не дурна буде, за тебе пiде, – тремтячи вiд хвилювання, зiтхнула i зразу ж заспiшила, наче боялась, що не так зрозумiє її зiтхання: – Хай усе краще до тебе пiде, Дмитре. Буде тобi добре – за мене забудеш, погано буде – згадаєш мене. – її голос переривався, тремтiли уста, неспокiйнi груди, пiдiймаючись, торкались його i знову опускались.
– Нащо так говорити? Сама знаєш: першу любов не забудеш, – пригорнув до себе i тричi поцiлував, мовби матiр свою.
Хоч одна людина, крiм матерi, є, що любить його…