Сама сказала, щоб до хутора не проводжав. Отак i пiшла, згинаючи плечi.
Вiтер здмухнув з черешнi краплину роси, i холодний дотик її ковзнувся по гарячiй щоцi парубка. За всю дорогу не мiг збагнути: чи пригнулася Марта, щоб гiлка не вдарила в обличчя, чи стриманий плач нахилив її.
«Яка вона…»
Жаль було молодицi, хотiлось догнати, щось добре сказати, утiшити її. I не мiг тепер уявити, як вiн жив би з нею. Не холодна, нi – спокiйна дорiжка лягла мiж ними, як осiннiй промiнь. Шанував Марту дуже, жалував, розумiв, що вона його кохає. I було тяжко i радiсно вiд цього на душi.
Йшла – дороги не чула пiд собою. Наче дитина, билась пiд серцем мiнливими перебоями млость i голова крутилась, як вiд довгої їзди на човнi, коли починають ворушитись береги, погойдуючись, вiдпливають удалину, i вода плямами кидається в очi.
Не раз їй здавалось, що вона примирилась зi своїм життям. Спочатку жила як у снi – аби день до вечора, а потiм час зарубцював бiль, знайшлася дитина – вивела її з забуття; i Дмитро, коли з'являвся в думках, був наче подорожнiй на дальньому пагорбi, що от-от увiйде у хмари, i замкнеться за ним обтяжена голубiнь. Та досить було десь неждано стрiнутися – i весь свiт хуртовиною налiтав на неї, зразу кидав у безвiсть, i знову болiло серце, як тiльки в молодостi болить.
Не раз, притискаючи дитину до серця, хотiла втекти вiд згадок i витирала свої сльози на рожевому личку дiвчини…
Вечiр тiсним кiльцем стискував поля. Вiтер iшов густий, немов хвиля у повiнь, прориваючись у вузький просвiток за поворотом
Якоїсь недiлi заграють музики на все село, закрутиться в танцi весiльне подвiр'я, i її Дмитро, осипаний зерном, поважно пропливе з Бондарiвною. Бачила незатьмарене чуже щастя, i до слiз було жаль самої себе, своєї молодостi, що хтозна-як промайнула, осквернена нелюбом, вiд одної згадки про якого проймала дрож.
Усе село пiде на весiлля, однiй їй – сиди каменем у хатi, бо ж не пустить чоловiк, свекруха, а хоч би й пустили – усi б оглядались на неї i за спиною кивали головами, показували б пальцями:
«Марта прийшла. Дивiться, дивiться, як вболiває вона. Живої кровинки на лицях нема».
I чи витримала б вона, на чуже щастя дивлячись?
«Чому з мого серця не виходиш?» – зверталась до Дмитра. А той мовчав, вiдходячи вдалину.
Бiля хутора забовванiли скирти сiна, перемолоченої озимини. Варчук де мiг загарбував землю, брав у оренду, сiяв бiднякам наспiл, крутив дiла з лiсничими в лiсах, захоплюючи родючi дiлянки зрубу i лiсовi галявини з травою.
На хуторi забрехала Лиска i кинулась, звизгуючи, на груди. По тiнях на фiранках i брязкоту посуду Марта догадалась, що в хатi сидять гостi. Тому й вирiшила не йти в свiтлицю.
– Що там Бондар? – забринiв бас Ларiона Денисенка, аж шибки задеренчали. Здригнулась молодиця. «I тут про Бондарiв, наче наврочив хто, згадують».
– Еге, Бондаря з дороги, – донiсся обережний голос старого Варчука.
Як п'яна, пiднялась на ганок. З сiней назустрiч вибiгла Софiя.
– Марто! Добрий вечiр… На комсомольськi збори спiшу. Ти чого наче у воду опущена? Та я б на твоєму мiсцi… Прощавай, серце! – на ходу обвила руками, поцiлувала поперек губ i кинулась, пiдстрибуючи, до хвiртки.
Темно на другiй половинi хати. Впала на лiжко в своїй колишнiй дiвочiй кiмнатi, затулила обличчя руками, i приду– ^» шене ридання вирвалося з грудей. Навiть не почула, як Гор-пина торкнулась плеча. Обережно вiдслонила руки вiд очей i, не мовлячи слова, кiлька разiв поцiлувала мокрi щоки Марти.
– Не плач, моє безталання, – приголубила Горпина молодицю.
– Не буду з ним жити. Покину, – припала головою до грудей лiтньої жiнки.
– Горпино! Де ти в бiсової матерi? – гримить в свiтлицi хрипкий голос Варчука, вривається приглушений гамiр гостей. I жiнка злякано кидається до печi.
«Не буду жити iз ним, не буду, – рiшуче пiдводиться з лiжка – Вiзьму Нiну, в комiрне пiду». Виходить з своєї кiмнати Все життя отруять, – неспокiйно ворушиться думка, – дитину вiдберуть, по судах її, Марту, почнуть таскати.
Хтось вiдчинив дверi свiтлицi, i загримiв бас Ларiона:
– Мульку їм в бiк, а не землеустрiй. Бондар… – дзвякнула клямка i гамiр затих.
Тiльки тепер Марта почала догадуватися, що в свiтлицi говорили про соз, якому, ходили чутки, вiдрiжуть найкращу землю на горбку, землю Варчука, Денисенка та iнших куркулiв. Та це так далеко було вiд неї. Окремi шматки розмови надокучливо вплiтались в її думи, як сплески дощових крапель в негоду.
Знову увiйшла Горпина i тихо поклала руки на плечi Мартi.
– Не смiй i думати про таке – зженуть з свiту i тебе, i мене, – зашепотiла, садовлячи Марту з собою на лавi.
– I хай. Краще менi в домовинi гнити, анiж з ним увесь вiк мучитись! – Знову згадала до найменшої дрiбницi зустрiч з Дмитром, i давнi спогади прокинулись у серцi.