«Подумаєш, тої краси. Тiльки й того добра, що коса груба, а так – нi риба, нi м'ясо. Софiя куди краща за неї». I знову бачив, як наближається до нього м'який голубий погляд, тремтiли двома метеликами на рум'янцевi щiк невеличкi ямки.
«Будь ти неладна. I коли вспiла влiзти в душу!»
– Здоров, Грицю! – бiля перелазу з'явилась кряжиста постать Варивона з надкушеним яблуком в руцi.
– Пiшов до дiдька!'
– Спасибi! I тобi цього самого бажаю! – серйозно, наче й справдi дякував, одповiв Варивон i смачно надкусив яблуко, що аж пiнилось холоднуватим соком.
В одсвiтi вечiрнього сонця заклiпала натомленими червоними очима його згорблена хатина. Пучок оббитого вiтрами колосся перехилився через гребiнь стрiхи, сухими пуп'янками темнiла перецвiла волошка. I тiльки Григорiй тепер почув, як його ногу через полотно запекла калитка з Дмитровими грошима. Вийняв її, зважив у руцi: «Пропадiть ви пропадом!» – зупинив погляд на обтесаних, потемнiлих вiд негоди деревинах i знову, болiсно кривлячись, перевiв на похилу хатину.
– Знову, шибенику непутящий, десь цiлий день вiявся. Навiть обiдати не прийшов, – пiдходить до нього баба Орина. – Лiс оглядуєш? Вже з цiєї недiлi можна зруб ставити – гаразд, що впорались з роботою.
– Можна, – не розумiючи, про що йде мова, погоджується Грицько. – Оцi грошi занесете Дмитровi, скажете, що не потрiбнi вони менi, – простягає калитку.
– Як не потрiбнi? А хату за якого дiдька збудуєш? – аж присiдає Орина. – Чи, може, сьогоднi, напився, як чiп?
– В цьому роцi не будемо ставити, – тиче щось в жилаву чорну руку i прямує до хати.
– Агий на тебе, навiжений! – розгублено стоїть посеред подвiр'я баба Орина i пiдносить до очей чорну руку з напiврозкритою калиткою. «Посварилися, видно, лобуряки, а ти, бабо, знову хтозна-скiльки гибни в старiй хатi, вигрiвай жаром вогкi кутки та збирай плiсень зi стiнок. Скiльки тої надiї було, а вiн тобi одним словом поховав усе. Сказано: молоде – зелене. Тьху на вас. Вони сваряться, а ти, бабо, терпи за них… Аби ж це ти меншим був, я б тебе провчила, як з людьми треба жити». – I дрiбними кроками йде до дверей, вбираючи з вiкон згасаючi промiнцi вишневого заходу.
«Отак несподiвано поховати надiї», – iще з сiней невдоволено бубонить:
– Що там накоїв? Нема дубця на твою спину!
Оцей зелений пожмаканий капшук iз грiшми, що поклала мати на стiл, до огиди нагадував йому жабу.
– Передумав Григорiй будуватись. Видно, не сила хлопцевi спинатися на ноги. Знову десь на зиму на наймитський кандьор пiде. Злиднi та й годi, – зiтхнула i питально поглянула на сина: чи догадається сам заговорити про конi? Але в Дмитра зараз було так противно на душi, наче його прилюдно осоромили, кинули болотом на його честь.
«Завзятий, завзятий! Цього бiда не зв'яже вузлом», – подумав про Григорiя, поклав фуганок на лавку i вже взявся за картуз.
– Ти куди, Дмитре? Постривай, – зупинила його мати i сiла на новому стiльцi, який iще свiжо i тоскно пахнув осiннiм лiсом.
По виразу її обличчя, по голосу вiн зразу ж зрозумiв, про що має йти мова.
– Це, Дмитре, Заятчук свої конята продає – другу пару. Замиршавiли вони в нього, закоростявились. Ти б їх одходив… Знаєш як. А вони, коненята, i не поганi та й цiна така, що нам можна прицiнитись. Овес продали, – сказала так, начеб Дмитро й не знав про свої господарськi справи.
– Скiльки ж вiн править? – запитав понуро, i мати здивувалась: не побачила на обличчi сина тої радостi, як перше, коли заходила розмова за худобу. – – Та не так-то й дорого, – зам'ялась. – Але…
– В позичку тра влазити, – докiнчив Дмитро.
– Ну, а як же думав? Не такi господарi, як ти, а й то стягнутися зразу на конi не можуть, – потвердiшала мова.
– Так то ж не конi, а коростявi шкапи.
– Вони через який мiсяць виходяться. В тебе легка рука, удачлива. А Данько, певне, нам позичить грошей. Я вже за кидала йому.
– Ну й що вiн?
– А що ж вiн може сказати? Дай добрий процент, то й розв'яже калитку. Хто ж тобi даремно позичить? Це ти мiг би кому пособити, а тобi хто й захотiв би з своїх людей, так сам копiйки за душею не має. Пiди до Данька. Тiльки не заїдайся iз ними. Менi за тi мощi Лисавета ледве очi не виїла. Знаєш, яка вона в'їдлива… А кiньми ти скорiше яку копiйчину заробиш. В Шляхбуд можна камiнь возити, в фурманку поїдеш коли – i, гляди, потроху вилiзеш з боргiв.