– Спасибi на доброму словi, – пiдвiвся високий, кремезний; мовчки пройшовся по хатi i зупинився мiж Iваном i Марiйкою. Спiймав на собi; стурбовано-радiсний усмiх жiнки i спокiйний погляд Iвана. Знав, як чекає Марiйка його слiв, i тихо-тихо промовив: – Мудро говорити не вмiю. Сподобались ви менi, полюбив я вашу Югину. Славна дiвчина Про таку тiльки й думав за цi роки, – запнувся, бо не хотiлось згадувати про Марту нi словами, нi в гадках. – Коли вийде Югина за мене – нiчого кращого й бажати не хочу. Робити за трьох буду, аби тiльки жилося щасно.
– За трьох не треба – за одного, та доброго, – обiзвався Iван.
– А не вийде, – будемо знайомими, та й годi, – закiнчив свою мову парубок i сiв на лаву, де перше Югина сидiла.
– От кого я зятем назову, – оповила його руками Марiйка. – Югина твоєю буде. Тiльки шануй її, Дмитре, бо вона ж одиниця в мене, як серце в грудях.
– Да, воно б i добре було б, – протягнув Iван.
Дмитро гаряче поцiлував Марiйку i ледве встиг стримати зiтхання. Вiн чув, як розтає в його серцi роками накипiлий лiд. Хотiлось, як до рiдних, пригорнутися до цих простих трудiвникiв, вiдчути теплий дотик дiвчини, вiдчути, що те щастя, про яке стiльки думалось, завiтало до нього. Та i в хвилину забуття холодив гострий струм, нагадуючи, що надiя його як осiннє небо – здається, зовсiм близько, а водночас так далеко-далеко.
XXXVII
Пiсля того вечора дома таке робилося, що хоч хати вiдцурайся. Мати вперлась на своєму, а дочка на своєму i одна одну не могли переважити.
Ранок починався з настороженої мовчанки. Навiть вогонь у печi, здається, горiв тихiше, а Югина поралась бiля банякiв i горнят наче тiнь. Входила Марiйка з дiйницею, здiймала цiдилок з стiни, i тоненькi струмки молока спiвали червоним глекам: цить-цитьте, цить-цитьте. Снiдали так, нiби хтось у хатi лежав при смертi. Раптом жiнка строго зверталась до дiвчини.
– Надумалась вже?
Югина здригалась i забивалась в куток.
– Чи чуєш, що я тобi кажу?
– Чого ви вiд мене хочете?
– Чого я вiд тебе хочу? Вибий з голови дурощi. Викинь Шевчика з голови.
– Мамо, не говорiть менi про нього, – тремтiв благальне голос.
Вона не знала, чи Гриць її зовсiм покинув, чи, може, пересердиться i знову привернеться до неї. Вiд одної згадки про нього ще бiльше нило серце, вогнем пекли в'їдливi слова.
«Так у тебе для мене i слова не знайдеться? З Дмитром краще воркувати?»
Ще тiснiше притискала руку до обличчя, бо здавалось, що сiнешнi дверi, летячи за парубком, можуть зачепити її, i навiть чула, як шматочки глини обсипають їй голову, пил порошить очi.
– Найшла собi щастя яке. У Шевчика на все обiйстя один хвiст ледве тримається, хата не сьогоднi, так завтра розвалиться – iди тодi, господине, в комiрне капарити вiк.
З кожним новим словом Марiйка все бiльш гарячилась, сердилась i уже не слухала слiв дочки, даючи волю своєму болю, що зiбрався за багато рокiв трудного життя.
– Як прийдеться за чужою пряжею пучки протирати, мандебуркою давитися, за снiп жати, тодi не раз матiр згадаєш. А за Дмитром будеш жити господинею! Господинею, а не наймичкою, не поденщицею! Якiй хоч дiвцi слово скаже – з вискоком побiжить за ним! Найкраща побiжить.
– Мамо, чого ви до мене присiкались? Не пiду я нi за Грицька, нi за Дмитра.
– Туди к бiсовому батьковi. Може, за дурного Власа пiдеш? Як розпаскудились тепер! Жди вiд такої утiхи батько-мати на старостi лiт. У ванькир як сучку кину, поки не передумаєш.
– Тодi я утечу од вас, – одрiзала Югина.
– Як утечеш? Куди? – оторопiла жiнка. Вона тiльки тепер, холодiючи, зрозумiла, що в Югини є її, Марiйчина, упертiсть. I це не порадувало Бондариху. – Куди ж утечеш? – запитала так, щоб i не дуже грiзно було, але й не подати виду, що вона надає уваги словам дочки.
– В Комсомольське! – До найменших подробиць пригадала зустрiч з комсомольцями, i такою принадою повiяло з вечiрньої долини, що мовчазнi сльози мимоволi закапали на долiвку. – В колектив пiду!
– В колектив? Це комсомольський соз? – перелякалася Марiйка й безпорадно замовкла, не знаючи, що сказати дочцi.
З Бондарихою таке не часто трапляється.
За цi днi обличчя Югини витягнулось, стало таким прозорим, що аж одсвiчувалось синiми жилками, побiльшали очi, здавалось, що голубе свiтло переливалося через перенiсся, пiд очима двома темносинiми обiдками вляглися тiнi, усiянi дрiбними, мов макове зерно, крапками.
Iван спробував закинути дочцi слово про Дмитра, то вона i на нього нагнiвалась, тому й вирiшив не мiшатись в бабськi справи.
– Хе! Хай собi робить, як сама знає, – сказав Марiйцi, – бо потiм, якщо до чого, увесь вiк буде на нас нарiкати.