– Еге ж, дуже… Тiльки…
– Що ж, кращої невiстки менi, либонь, i не вiдшукати… Тiльки бiйка, Дмитре, пом'яни моє слово, до добра не доведе, – вiдчитує, гасячи свiтло i ледве стримує радiсть: син її не хворий, не скалiчили Барчуки, не прибили, не притовкли. Тiльки натура така трудна, камiнна – що в iншого за вiтром через кiлька тижнiв пiде, в нього роками тримається. Ох, як воно все… – Усмiхається в темрявi i зразу ж спокiйно засинає.
XXXIX
Землемiр, чiпкий дiдок, з зеленкуватим вузьким клином борiдки i пiдстриженими прокуреними вусами, вткнувся короткозорими очима в кряжисту постать Iвана, i його рука довгастим човником вскочила в мiцнi вузлуватi пальцi.
– Так це ви, можна сказать, Iван Тимофiйович Бондар… Землемiр… Кхи-кхи. Чортiв кашель. Тьху… Карпо Iванович Мокроус.
Ледве помiтно всмiхнувся Iван. Вийшло: «землемiр кхи-кхи, чортiв кашель. Тьху». Так i запам'ятав чудернацьке прiзвище, шанобливо тиснучи руки з колючими сивьми волосинками на пальцях. Обережно, поперед себе, понiс до хати теодолiт, а Карпо Iванович пiдхопив з землi протертий чемодан i задрiботiв тонкими ногами за Iваном. У хатi, витягуючи тонку шию, швидко скинув пальто. Почав потирати руки i заходив з кутка в куток. З-пiд чорного пiджака рiзко випирали трикутники лопаток, то наближаючись до хребцiв, то рiзко вiдскакуючи вбiк.
– Можна сказать, вiдiб'ємо завтра вам благодатної земельки на горбку. Знаю, знаю її. Це споконвiчне князiвство Варчукiв. Як вiн? Ще ворушить ногами? – допитливо примружив праве око.
– Цього довбнею не доб'єш.
– А як ви думаєте, Iване Тимофiйовичу, чи вони нам побоїща не закачають? – впритул пiдiйшов до Бондаря, поблискуючи по-дитячому безпорадними короткозорими очима.
– Думаю, нi. А втiм, хто його знає. Опасаетесь?
– Це я, можна сказать? Самого чорта не боюсь, – вигнув сухi груди. – Тiльки свого iнструмента жаль – дорога штучка, того й дивися, щоб не потрощили, – погладив рукою лакованi нiжки теодолiта. I раптом, чогось сердячись, вдарив кулаком в кулак: – Чортовi баби, так i норовлять допастись до нього. I видумав бiс, можна сказать, таке зiлля. – Почав виймати з чемодана карту села.
– Ви може до вечерi перекусите що?
– Не вiдмовлюсь, не вiдмовлюсь. Можна сказати: їж, поки рот свiж, а як зiв'яне, то й сова не загляне, – задоволено i дрiбно засмiявся…
– Чи вам молока чи пряження зготувати?
– Можна, можна i пряження, i молока, а коли є борщ, та ще й з квасолькою, – нiяк вiдмовитись не посмiю.
I згодом Iван не мiг вiдiрвати здивованого погляду вiд землемiра: такий тобi миршавенький дiдок, однак, покашлюючи i пирхаючи, їв за трьох молотникiв – наче за спину кидав. А в усiх урочищах розбирався так, нiби вирiс у їхньому селi…
Ранок випав туманний; пiд копитами коней стрiляло стужавiле болото i нависало розбухлою кашею над глибоко втиснутими слiдами.
Карпо Iванович Мокроус не схотiв їхати на возi: худобi тяжко. Доручив доглядати теодолiт Варивоновi, а сам попрямував понад греблею, по-пташиному скачучи з протоптаного ногами одного округлого гнiзда в друге. Широкi, пiдкаченi холошi все густiше вкривалися бризками болота, проте землемiр найменше турбувався такою халепою, навiть якусь пiсеньку мугикав.
«Побачимо, якої ти заспiваєш, коли на горбок Варчукове кодло збiжиться», – усмiхнувся в цурпалки вусiв Iван Бондар, слiдкуючи за вузькоплечою постаттю. Що на горбок збiжаться всi, кому тут належала земля, вiн не сумнiвався, тiльки не знав, чи дiйде до бiйки, чи закiнчиться погрозою i лайками. Пригадав побiлiле обличчя Марiйки, її прохання, щоб коли що – гнав коней в село, не встрявав у бiйку. I вiдчув, як весела дрож пробiгла тiлом, несучи за собою завзяту i насторожену силу.
«Шкода, що Мiрошниченка нема – в район викликали.
З ним безпечнiше».
На другому возi розгонисте смiявся Степан Кушнiр, i пужак дрiбно тремтiв у червонiй руцi. Посмоктуючи цигарку, шекерявив якусь побрехеньку Полiкарп Сергiєнко, по-вулишному «Побрехенька», незавидний сухорлявий чоловiк з загостреним припушеним обличчям i довгими вусами. Невдача либонь чи не з самого народження переслiдувала чоловiка. Родився вiн на полi пана Колчака в родинi невилазних наймитiв. Його мати старалася за тринадцятий снiп заробити трохи хлiба, щоб як-небудь прогодувати шестеро дiтей, що, мов жорна, мололи всякий харч i свiтили чорним тiлом по всiх вулицях села, басуючи на хворостинах. Не дуже, видно, зрадiв воловик Явдоким Сергiєнко, коли до нього примчали на випас двоє старшеньких, i чорнява мазуха Оленка, захекавшись, радiсно сповiстила:
– Татку, нашiй мамi бузько плинiс хлопчика на поле.