– Дурна, вона й досi не знає, що бузько тiльки жаб жере, – вiдштовхнув її семилiтнiй Гнат i серйозно повiдомив: – Батьку, мама на полi хлопчика родили.
Коли новонародженого хрестили, поповi треба було дати три карбованцi, пiвкопи яєць i курку. Кума (породiлля ще хворiла) грошi i яйця вiддала, а курки не було в наймитiв, i довго не могла заспокоїтись зобиджена матушка: «Що це за господиня – навiть курки на обiйстi не має. Один розврат вiд таких людей».
Всi дiти, як дiти, росли в Сергiєнкiв: плакали, їли, хворiли, кричали, падали з колиски, об'їдалися всякою поганню, топились у ставку i поволеньки спинались на ноги. А Полiкарповi одне горе: дуже миршавим вдався i зовсiм не говорив, хоч яких уже шептух не приводили до нього, чим не поїли i яким зiллям не обкурювали. Нарештi, коли нiмому хлопцевi минуло чотири роки, люди пораяли батькам вiдвести його чим скорше до Києва. Послухалась Орина людей i напровеснi, тримаючись гуртка прочан, пiшла iз сином в далеку путь. Та недовго того шляху помiряла Орина. Другого ж дня бiля Лiтина сипнув ядерний дощ i грiм струсонув усiм небом i землею. Люди навпочiпки поприсiдали бiля лип, та дощ небавом вимочив їх до нитки. А Полiкарп вiзьми й заговори:
«Глiм i капки».
Того ж дня вночi повернулася Орина додому i страх як потерпала: а що ж як знову вiдбере мову Полiкарповi. Та по тому говiркiшого хлопця на все село не знайдеш. Пiдрiсши, в розмовах забував всяку мiру, i потiм його побрехеньки довго переходили з хати в хату, а до самого Полiкарпа навiк причепилось прiзвисько «Побрехенька». На гульбищах усi з охотою слухали Полiкарпа. Вiд душi пирхали i реготали, але нi дiвчата, нi хлопцi не вважали його за парубка. I скiльки, дiйшовши рокiв, не сватався – тiльки гарбузи хапав. Тому й знайшов собi дiвчину лише в сусiдньому селi, пустивши в очi її батькам такого туману високими мисливськими чобiтьми i берданкою, що тi по простотi своїй i повiрили: неабиякий зять трапився їм – одним полюванням он як може прожити.
А з того полювання було стiльки користi, як з цапа молока. Правда, чи не єдиний раз, уже пiсля одруження, трапилось щастя Полiкарповi: застрелив на болотi качку. I вже не городами, а вулицями попрямував додому, навiть крюк наклав, щоб не минути кооперацiю, де в недiлю збирались погомонiти дядьки.
– Несеш свiжину, Полiкарпе? – гукнув широкоплечий сусiд Василь Коваленко, ледве стримуючи усмiшку.
– Та хiба ж тепер дичина? От колись дичини, мов гною, було, – став бiля гурту селян. – Бувало, обвiшаєшся кругом, ледве додому, як пхир, тягнешся. А тут ще й жiнка починає лаятися. «Доки вже ти будеш таскати – дiвати нема куди».
– А вбив же що-небудь? – допитується коваль.
– Та якусь паршивеньку качечку.
– Качку? – дивується Василь. – Ану, покажи. Полiкарп, не кваплячись, широко розкриває торбу i раптом качка з фуркотом, затуляючи його очi, пiдноситься вгору, низько летить над будинком споживчого товариства i зникає за садами.
– Ох, ти ж чолт. Полетiла. Чи ти ба… – розгублено повiдомляє Полiкарп, i вiд смiху здригається увесь майдан…
Зараз Сергiєнко – чує Iван Тимофiйович – напався чогось на парубкiв:
– Хiба ж тепер парубки? От колись були парубки. Бувало, ми з Арсентiєм вип'ємо по крючку, вiзьмемо шворiняки за халяви та як пiдемо до дiвок – усi хлопцi, як шушвалки, тiкають вiд нас. А на весiллях завжди пiвока поставлять, щоб не надавали головиць. Умiли ми в свою пору погуляти. На теперiшнiх двох парубкiв ще б сили у мене вистачило, – вигинає колесом суху спину.
I Степан Кушнiр, червонiючи, починає неймовiрно кашляти, щоб не розсмiятися в очi Полiкарповi.
На горбку поля зовсiм протряхли, i за колесами побiгли неглибокi рiвнi колiї, пiдрiзаючи слiди втиснутих копит. На сходi рожевiв i розвiвався туман. Блiде сонце колiщам проскочило шматок роз'їденої просвiтками хмарини, а свiжа земля запарувала i запахла трухлою стернею, кислуватим хмелем.
Першу вiху Варивон поставив на межi з левадою, i Карпо Iванович Мокроус ловко вставив примружене око в скельце теодолiта, окантоване блискучою мiддю.
Iван Тимофiйович оглянувся навколо, i щасно запам'ятовувалось: i Великий шлях, i димок на хвилястому гребенi горбка, зелена росиста паша помiж чорними стернями, i хвилi свiтла, що переганяли у село тiнi, i дзвiн штельваги, i призивне iржання коней.
«Еге ж, це тобi не наймитом, не поденщиком я ходжу, завидуючи багатiям, а на своїй, законнiй – район затвердив нам горбок. I нiчого, Сафроне, не допоможеться: болячка тебе i без горбка не вхопить – все одно не проживеш всього добра за свiй вiк», – звертається у думцi до Варчука. А хлiборобська надiя шугає далеко-далеко i спочиває на посивiлому вистиглому полi, як спочиває перепiлка помiж хлiбами.