Вiн сам повiв конi на вiху, щоб вивести борозну якнайрiвнiше; i солодко, i тривожно защемiло серце, коли почув, як пiд череслом хруснула пiдрiзаним пирiєвим корiнням зелена межа.
За плугом, натискаючи на чепiги, горбився Полiкарп, i обличчя його свiтилось радiсно здивованим усмiхом, який буває в щасливих дiтей.
– Як воно, Полiкарпе? – кивнув головою i примружився, надiючись почути якусь неждану побрехеньку.
– Добре, Iване, скажу тобi. Ще не запам'ятаю, коли так i рукам i серцевi хороше було, – пiдвiв на нього прояснений погляд.
– То-то й є, Полiкарпе, – подав трохи гаття пiдручного i пiшов широкими кроками вперед.
Сумовитою сурмою заграло небо – над хутором нижче хмарки рiвним i навскiсним шнуром летiли журавлi; коли крила опускалися вниз, косяк темнiшав i меншав; i перлово просвiтлювався, коли ширшав його хвилястий трепет, прощаючись з осiнньою задуманою землею. Щось невимовне вразливе було в тому печальному переливi, в прощальному маяннi крил i змiнi свiтла i тiней над все дрiбнiшим i дрiбнiшим ключем.
– Облiт роблять. Скоро вiдлiтатимуть од нас, – пiдняв голову Варивон.
– Еге-ге, Iване. Уже посланцi метляють спiдницями до нас, – обiзвався ззаду Василь Карпець.
Левадою поспiшав розтягнутий гурт жiнок; за ними, з заростей вiльшаника, з'явилися першi чоловiчi постатi з кийками i дрючками в руках.
– Не наступай, не наступай, враже, бо буде битва, – пiддашком приклав до чола куцу широку долоню Степан Кушнiр.
– Невже до бiйки дiйде? – насторожено витягнув шию Полiкарп.
– Може дiйде, а може й нi, – не обертаючись i не вiдводячи долонi, поволi вiдказав Кушнiр. – Проте iстика тримай мiцно в руках, мiцно тримай, бережливого i доля береже.
Бiля теодолiта неспокiйно заметушився землемiр, кинувсь був для чогось до воза, але на пiвдорозi роздумав i знову повернувся до тринога, торкнувся пальцями свинчатої дзиги.
– Оремо, хлопцi, а то справдi подумають, що перелякались їх. Вйо, конi! – стрельнув батогом Iван Бондар i за його плугом потягнулись iншi.
Першою на горбок вилетiла, приминаючи чобiтьми свiжу рiллю, висока худа Настя Денисенко i зразу ж наскочила на Степана Кушнiра.
– Трясця казила, дубила, вашу ма… Хто вас, босяцюги, на чужу землю просив? Забирайтесь к чортовiй матерi, поки ребра цiлi, поки голова на в'язах стирчить. Забирайтеся, злиднi чортовi!
– Чекай, чекай, жiнко добра. Хiба ж так з людьми говорять? Де ж твiй добрий день? Адже ж ми з тобою, можна вказати, рiдня якась.
Настя спочатку оторопiла вiд несподiвано спокiйного голосу, лупнула очима, але зразу ж опам'яталась i верескливо закричала:
– Чого ти менi баки забиваєш? Забирайся, щоб твоя нога тут не була. Бач, яку рiдню знайшов! Якi ми з тобою родичi?
– От тобi й маєш, – розвiв руками Степан. – Вже й забула: твiй же батько i мiй батько на одному сонцi онучi сушили. Ще тобi мало? Ще тобi мало?
– Бий, кумо, його, чорта окаянного, по макiтрi, бо вiн тобi зуби заговорює, – озвався захеканий голос iз гурту.
– А-а-а, це ти, моя ясочко, ангельським голоском обiзвалась? – став навшпиньки Степан. – А я тебе колись сватати хотiв. I добре, що не оженився – десь трiснула б досi з великої любовi моя макiтра. Трiснула б.
Хтось навiть засмiявся в гуртi, але знову гамiр покрив поле.
– Цитьте, баби, дайте поговорити з людьми. – Наперед поважно виступив Сафрон Варчук. За ним вийшли з гурту Ларiон Денисенко з двома синами, Лiфер i Митрофан Созоненки, Якiв Данько, старий Заятчук i ще кiлька чоловiк. Осторонь стояв iз замашним кийком рожевощокий, з пухнастим чубом Карпо Варчук, з цiкавiстю поглядаючи на землемiра.
– Тпррру! – владно зупинив конi Сафрон, рiвняючись iз Бондарем. – Здоров, Iване.
– Ну, чого тобi?
– Погане дiло затiяв, Iване. По-доброму говорили тобi – не зазiхай на нашу землю, не сiй колотнечi мiж людьми. I ви, добрi люди, орiть, сiйте на своїх нивках. Бо з чужої руки хлiба не наїсися. – Здригається обвислий тонкий нiс, ворушаться пiд очима круто вигнутi синi мiшечки i вся висока постать розмiрено погойдується. – Так що запрягайте конi – i подалi вiд лиха.
– Подалi вiд грiха, – трясе колесом оброслої голови Денисенко.
– Чого їх умовляти? В дрючки займайте, щоб… – високо дзвенить жiночий голос.
– Чуєш, Iване, кров'ю пахне земелька, їдь, не муляй очей, – широко розставляє ноги Данько, перехопивши пальцями по половинi обтесаний дрючок. Його вилицювате обличчя багрянiє, темнiє i неспокiйно мiниться свiтло в зеленаво-сiрих очах, а на скронях ворушаться тонкi кiнчики каштанових брiв. I голос напружено тремтить – от-от зiрветься з спокiйної ноти, сипне лайкою, а руки пiднесуть над головою ломаку.