– Ох, i тiкають. Я як потягнув Денисенка своїм iстиком, то вiн прямо тобi як вуж скрутився, – вихваляється Полiкарп.
– Спасибi, Дмитре. Думав, доконає куркульня, – потиснув руку Iван Тимофiйович. – Приходь, не забувай нас, – стишує голос.
– У суд їх, дукачiв! – спираючись на дрючок, пiдходить Карпець, блiдий, у хворобливому крапнистому потi.
– Тiльки у суд, – пiддакує Дмитро, ще лихий i гостроокий вiд хвилювання та напруги.
– А он землемiр наш спiшить, – примружився Бондар. I справдi: з вiльшаника тюпцем бiг до них Мокроус, i скельця теодолiта поблискували на сонцi ярким свiтлом.
XL
Прислухаючись з-за тонкої стiнки до стривоженого гамору, Марта чує про Дмитра i жалкує, що той не почастував дрючком її чоловiка. «Як ти менi остогид, вивернув душу, окаянний», – шепоче сухими губами. Вiд напруги дудонять у вухах дзвоники, в затерплi ноги хтось вбиває цвяшки, i серце частiше тiсно коливається у грудях.
Сафрон лає всiх, що погарячилися, i схиляє для так годиться перепросити созiвцiв, бо дiло судом i допром зможе запахнути.
– Таких, як Полiкарп, яким пудом муки можна задобрити, з iншим – чарку випити. Найтруднiше Бондаря зломити. Тут через жiнку треба дiяти – з Марiйкою кашу скорiше звариш.
– Я б їм червоним пiвнем кашi наварив, – вихоплюється у Лiфера, i вона морщиться вiд огиди, уявляючи високу, худу постать чоловiка, затягнуту в чорний пiджак та вузькi штани i схожого на засмоктаного писаря, що раз на рiк бачить сонце. Тихенько скрипнули дверi в кiмнату, перекочуючись через порiг, вбiгла в квiтчастому платтячку круглолиця Нiна – її єдина радiсть. Марта тiсно пригортає до грудей свою одиначку i, не осмiхаючись, обсипає цiлунками пухнастi щiчки i ручки з ямками, де мають бути суглоби.
– Ти знову плакала? – строго дивиться на неї дочка. – Ти ж казала, що бiльше не будеш.
– У мене очi болiли.
– У Нiни теж болiли, а Нiна не плакала. I ти не плач.
– Не буду, не буду.
– Дай поцiлую очi. Хай не болять, – м'якi уста дитини ледве чутно торкаються її перенiсся. – Баба менi цяцю принесла, – хвалиться блискучим корабликом i заховує його пiд скриню.
За вiкном у закучерявленому жовтому колi сяє мiсяць, одна за одною набiгають на нього хмарки i зникають, без слiду, без гадки. Тоскно поскрипує бiля самого кореня натомлена яблуня, тихо вiттям б'є по вiконнiй рамi, мов проситься в кiмнату; далеко холодне небо ллється на хати, сумне i нерозгадане, як її невеселi, незогрiтi радiстю роки. Усмiхнулось трохи те крадене щастя пiд зоряними ночами, пролетiло, як сон. 'Може, коли б не воно, то спокiйнiше тепер жилося: звикла б за нелюбом та й тягнула б те життя, як вiл тягне гарбу.
Поскрипуючи схiдцями на ганку, почали розходитись остогидлi багатiї. Забрехав, задзвенiв ланцюгом собака i заспокоївся, почувши знайомий свист.
Лiферова тiнь тонко промайнула по шибках i пiдлозi, застигла бiля ворiт. Марта швиденько роззулась i лягла бiля Нiни. Ще чула, як бряжчав за перегородкою посуд, глухо перемовлялися свекор з свекрухою, i вже крiзь сон донеслося тихе рипiння дверей. Ледве розплющила злиплi очi. На лiжковi, затуливши спиною мiсячне сяйво, сидiв Лiфер. Крекчучи, наче дiд, скинув з нiг тiснi чоботи.
– Ти спиш, Марто? – торкнувся рукою її плеча. Само по собi зщулилось тiло молодицi, проте не ворухнулась – вдавала, що заснула. Та коли Лiфер взяв на руки Нiну – хотiв перенести на канапу – обiзвалась:
– Не чiпай дитини.
– Iч, яка витребенька, – усмiхнувся примирливо. Проте в голосi бринiла непевнiсть, а усмiшка була прохальна, жалюгiдна, як i завжди, коли хотiв пiсля сварки примиритися з нею; обережно, щоб не збудити, поцiлував Нiну в лоб, вiднiс на канапу; позiхаючи, потягнувся посеред хати, затуляючи собою вiкно.
«Хоч би дитини не вiдсудили», – уперто думала свою думу, бачила себе з Нiною в невеличкiй убогiй хатинi за чужою роботою – вишиттям чи пряжею. Тiнь гойднулась їй назустрiч, заскрипiло лiжко, кiстлявi i холоднi, як лiд, руки, обвились навколо її шиї.
– Не лiзь, – одвернулась вiд нього.
– Ну, давай забудем. Винюсь перед тобою – погарячився. Але ж i ти мене з себе виводиш, – хотiв обняти.
З злiстю вiдкидається вiд нього, лягає обличчям до подушки.
– Що ти за жiнка менi? Чи ти хочеш, щоб я по других ходив? – рипить зубами Лiфер.
– Iди хоч у безвiсть!..
Який вiн противний, який вiн противний! Холодний, ненависний, як гадюка. Чи то своїми руками вона не заробить шматок хлiба?..
«Забирайсь пiд три чорти. Сам – доведеш мене – як сучку прожену, а щеня при собi залишу!» – пригадує слова свекра i ще тiснiше припадає до постелi.