Я мовчав, бо про це знав вже давно.
— Довідавшись, що Каонабо потрапив у полон до іспанців, — вів далі Орніччо, — касик Веєчіо послав в Ізабеллу Гуатукаса з багатим викупом, але білі відібрали у юнака золото, а самого його закували в кайдани і в трюмі корабля відправили в Кастілію… А чи чув ти, яким чином захопили Каонабо?
«Напевне, при цьому дотримувались інструкції адмірала», — подумав я, а вголос сказав:
— Здається, захопив його в полон якийсь Контерас.
— Якийсь Алонсо Охеда, — поправив мене Орніччо. — І підлість, з якою це було вчинено, звичайно, додасть іспанцям слави. Адже за всіх часів — чим більше людина нищила людей, тим гучніше гриміла про неї слава. Але Каонабо було захоплено не в чесному бою. Ти помітив, очевидно, що найсильніші й наймужніші індіанці залишаються простодушними, мов діти? Мені казали, що вони без дозволу брали в іспанців деякі продукти і речі. Траплялось це тому, що спочатку вони іспанців вважали за братів і друзів, самі вони могли їм віддати все, тому і їм здавалося, що вони мають право взяти у друзів харчів, коли бували голодні, або плаща, коли їм бувало холодно. І Каонабо, хоч він був мудрий і мужній вождь, хитрощами і спритністю не міг ніяк зрівнятися з білими.
Після битви ста касиків, коли у Вега Реалі загинуло стільки індіанців, Каонабо, зрозумівши, що чинити опір білим безглуздо, уклав з ними мир. А уклавши мир, індіанець відкидає всі погані заміри щодо свого колишнього ворога. Каонабо віддав білим належний з нього запас золота і подався у свою Магуану. Одначе Охеда сповістив його, що адмірал має намір по-царськи віддячити покірному касику. Оскільки багатьом було відомо, що Каонабо дуже приваблює мелодійний звук дзвонів, що скликають в Ізабеллі віруючих на молитву, то Охеда запевнив касика, що адмірал вирішив подарувати цей дзвін, а для цього Каонабо слід особисто з'явитися в Ізабеллу. Охеда, нібито з поваги до Каонабо, приїхав по нього в Магуану. Щоб не викликати підозри, Охеда взяв із собою лише кількох солдатів. Але він взяв з собою ще кайдани і наручники.
«Я люблю брата мого, могутнього касика Каонабо, — сказав Охеда. — І хочу, щоб брат мій прибув до двору адмірала і віце-короля якомога урочистіше».
Показавши Каонабо кайдани і наручники, кастільський дворянин пояснив дикунові, що у них на батьківщині ці ланцюги і наручники вважаються за найкращу окрасу у знатних людей. Каонабо сам з радісною усмішкою надів на себе ланцюги.
Тоді Охеда, за допомогою своїх людей, прив'язав касика на коні позад себе і пустив коня чвалом. Я гадаю, що Каонабо довелось усього сповити ланцюгами і, крім того, засунути йому в рот чопа, інакше Охеді не поздоровилося б.
Розповідають, що для Каонабо були замовлені якісь особливі наручники. Зараз касик країни Магуани мучиться, прикутий до стіни, у підземеллі пана нашого, адмірала, — закінчив Орніччо свою розповідь.
Правду кажучи, я мало співчував Каонабо у його нещасті — у мене досі починають боліти ребра, тільки-но я про нього згадую. Але думка про те, що прекрасний, гордий і допитливий Гуатукас пливе зараз у Європу у трюмі корабля, наповненому такими ж нещасними, як і він сам, боляче вразила мене.
— Гуатукаса чекає краща доля, ніж інших, — сказав я. — Він розумний, чудово розмовляє по-іспанськи, вміє читати і писати і всією своєю поведінкою відрізняється од інших дикунів, своїх співвітчизників.
— Ти називаєш цих людей дикунами? — спитав Орніччо, здивовано глянувши на мене. — Звичайно, вони дуже відрізняються від європейців. Вони добрі, простодушні і веселі. Вони не християни, вони темні язичники, бо вони не вбивають тих, хто вірить інакше. А чи чув ти їхні пісні?
Перед моїми очима постала біла дорога, що йде від дамби до будинку адмірала, і на ній юрба індіанців, що співає пісню за наказом наглядача.
— Ці пісні крають серце, — сказав я. — Я чув, як вони співали про ченця… Але, знаєш, цю пісню співають скрізь… Це жахливо!
— Так, — сказав Орніччо. — Я переклав її іспанською мовою. Але це співають не вони, а їхнє горе. Стародавні індіанські пісні. гарні і милозвучні. Зніми-но зі стіни оцю річ.