— Ти кажеш про пригоду з яблуками? — спитав кабальєро презирливо. — Ти займаєшся дрібницями.
— Це не дрібниці, — наполягав Хуаното. — Коли я частував усіх яблуками, кидаючи їх з кошика, він машинально розвів коліна, бо він мавр і звик до довгополого вбрання.
— Дурниці! — сказав кабальєро. — Так ти не заробиш ані копійки.
— Це не все, — поквапився відповісти Хуаното. — Після цього я почав спостерігати за ним далі. Я помітив, що він завжди миє руки перед їдою, наче ми перебуваємо не в морі, а серед курного степу. На вечірній і ранковій зорі він обов'язково повертає обличчя на схід і якщо не шепоче своїх чаклунських молитов, то лише тому, що я весь час стовбичу біля нього. Але він, звичайно, вимовляє їх про себе. А двічі я бачив, як він, вклоняючись, не доторкався до капелюха, як це зробив би такий шляхетний іспанець, якого він з себе удає, а спочатку приклав руку до лоба, а потім до серця.
Тепер я зрозумів, про кого йшлося. Це був високий пан у червоному плащі, який їхав на нашому кораблі до Венеції. Я не знаю, чи він був мавр, чи іспанець, але обличчя його вражало своєю вродою, а постать — шляхетністю. Я також звернув увагу на те, що, дякуючи мені за якусь дрібну зроблену йому послугу, він приклав руку до лоба і до серця. Одначе я гадаю, що, протягом стількох років спілкуючись з маврами, іспанці могли перейняти від них цю манеру.
— Ви спокійнісінько можете його затримати в Генуї, — сказав Хуаното.
— Генуя кишить купцями всіх національностей, — з прикрістю заперечив фіскал. — І там не дуже зважають на нашу святу інквізицію. Те саме можна сказати про Венецію. Ці дві республіки дбають лише про своє збагачення. Але по дорозі ми зайдемо в Сіцілію, де порядкують наші святі отці. І його буде затримано без будь-якої тяганини.
Рано-вранці ми мали прибути в Генуезький порт. Корабель, вивантаживши товари, без затримки вирушав далі, і я з жахом уявив собі, що чекає на бідолаху в Сіцілії. Але як мені попередити його, та й чи захоче він мене слухати?
Ще здаля я побачив високу вежу і зубці Генуезької фортеці. Мине ще кілька хвилин, і я вже буду дома. Занепокоєно оглядав я юрбу на палубі — ніде не було видно чоловіка у червоному плащі.
Десятки човнярів обліпили корабель, пропонуючи свої послуги. Сходи були запруджені народом. Я в натовпі намагався відшукати знайому постать, але якийсь дідуган силоміць вирвав у мене речі з рук, і я змушений був пройти за ним у човен. Востаннє на набережній я оглянувся на корабель і помахав капелюхом матросам.
Раптом я помітив мавра. Зійшовши з корабля, він стояв біля східців і з цікавістю придивлявся до галасливого генуезького натовпу.
З корабля подали сигнал про відплиття. Сундучок мій був дуже важкий і відтягував мені руку. Порт кишить злодіями, але довго розмишляти я не міг. Поставивши сундучок біля маленького візка з овочами, я бігом кинувся до пристані.
Мавр здивовано подивився на мене, коли я до нього озвався.
— Негайно йдіть за мною, якщо хочете жити! — сказав я.
Він підозріло подивився на мене і стурбовано оглянувся на корабель.
— Поспішайте! — сказав я.
У цей час на палубі з'явився фіскал з Хуаното. Нас відділяла від корабля невеличка смужка води, що сліпуче блищала на сонці. По східцях щохвилини сновигали матроси з поклажею, але двоє людей так уважно слідкували за моїм співрозмовником, що мені здавалось, ніби вони стоять біля нас.
— Я не розумію, про що ти говориш, юначе, — промовив мавр.
— Ви зрозумієте, коли я вам скажу, що цей чоловік у синьому плащі — фіскал святої інквізиції, а той кривоногий — його шпиг, — шепотів я йому на вухо.
— На кораблі залишилася моя скринька з коштовностями, — сказав мавр стурбовано. — Там усе моє майно…
Я мимоволі оглянувся на свою скриньку — вона мирно стояла собі біля візка.
— Що вам дорожче — коштовності чи життя? — спитав я нетерпляче.
Фіскал і Хуаното невідступно слідкували за нами. Нахилившись, вони наче прислухались до нашої розмови.
На наше щастя, у цю мить до відпливаючого корабля кинулася юрба людей зі скринями і клунками. Я смикнув мавра за руку, і ми розчинилися в натовпі. Потім непомітно звернули в завулок.
— У мене не лишилось навіть грошей, щоб заплатити за ночівлю, — сказав мавр.
— Не турбуйтесь про гроші, — заперечив я. — У домі, куди я вас веду, розплачуються іншою монетою.
Розділ VII
ЗНОВУ В ГЕНУЇ!
Я вдихнув у себе дим жаровень, на яких смажили рибу, і зупинився з бентежним серцем. Навколо галасував і метушився різноголосий генуезький натовп. Генуезька затока виблискувала на сонці, вежа вимальовувалась на яскравому небі… Мене охопило почуття цілковитого спокою — я був нарешті вдома!