Але ж хто назвав мене на ймення? Невже я з горя починаю божеволіти і мені ввижаються різні голоси?
Я вийшов з хатини.
У заростях паслась біла кізочка, певно, приручена, бо не злякалась моєї появи. Під пагорком було викопано криницю, а над нею погойдувалась цеберка. За хатиною, у бочці з соляним розчином, мокла очищена від шерсті шкура якоїсь тварини. Я впізнав господарську розпорядливість мого друга.
Але самого його ніде не було видно.
Понад чотири години я проблукав по берегах затоки Спокою, кличучи свого друга. Вирушаючи сюди, я, кваплячись, забув капелюха, і сонце так немилосердно напекло мені голову, що я відчув нудоту, а перед очима в мене появлялись червоні й зелені плями.
Змучений, я добрався до берега і сів відпочити, підперши голову руками.
— Орніччо, — вимовив я крізь сльози, — де ти, мій любий друже?
— Де ти, мій любий друже! — повторив хтось над моєю головою.
Я здивовано озирнувся, але нікого не побачив. Що зі мною?! Голова моя боліла і паморочилась, ноги підгинались, у роті я відчував присмак міді.
Насилу відв'язав я човна і стрибнув у нього. Востаннє я оглянувся на будиночок Орніччо.
— Франческо Руппі, Франческо Руппі! — вигукнув чийсь різкий голос так виразно, що це не могло бути грою уяви.
Я знову вистрибнув з човна на берег. Якась темна постать кинулася мені до ніг. Боже, що це зі мною, адже це просто моя тінь!
У вухах у мене дзвеніло. Я важко дихав, і повітря зі свистом виривалося з грудей.
Раз у раз я облизував свої пошерхлі губи, але вони вмить вкривалися немовби якоюсь кіркою.
Хитаючись, я ступив кілька кроків. Я спирався на весло, але воно ковзало у моїх спітнілих руках.
— Орніччо живий! Орніччо живий! — раптом пролунало у мене над самою головою.
Я відчув у лівому боці грудей нестерпний біль і, схопившись за серце, випустив весло у прибережні кущі, почуваючи, як колючки боляче розривають шкіру на моєму обличчі.
Частина четверта
ДОРОГА ДВОРЯН
Розділ І
ПОВЕРНЕННЯ ДО ЖИТТЯ
Насилу я розплющую очі.
Кімната така сліпучо-біла, що на очах у мене виступають сльози. Я хочу поворухнутися, але голова мені здається налитою свинцем, така вона важка. А ось поверх ковдри лежить моя рука. Яка вона тонка, біла і ніжна! Скільки часу потрібно було для того, щоб з моїх долонь і пальців зійшли зашкарублі мозолі?
Трикутна тінь швидко пробігає по стелі — це хтось пройшов повз вікно. Я пробую заговорити і сам не впізнаю свого голосу.
Відчиняються двері, і з щілини визирає злякане обличчя Хуана Роси.
— Роса, що зі мною? — питаю я, і мені самому смішно, яким тоненьким голосочком я промовляю.
Я починаю сміятися і сміюсь доти, поки мене не долає приступ кашлю. Хуан Роса так само перелякано дивиться на мене.
— Підійди сюди, Хуаното, — кажу я. — Чого ти боїшся?
Раптом страшний здогад спадає мені на думку, і я оглядаю свої руки, ноги і груди. Ні, на шкірі нема ніяких прищів і плям.
— Ісусе, Маріє, Иосифе, Йоакиме і Анно! — вигукує Роса, не переводячи подиху. — Франческо, ти впізнав мене? Ти не будеш більше кидатися на людей і гризти мотузки, якими тебе зв'язували?
Мені хочеться підняти руку і показати йому, яка вона біла і ніжна, наче у знатної синьйорити, але я не спроможний поворухнутися.
— Навіщо мене зв'язувати? — кажу я, і мене знову охоплює безпричиновий сміх. — Поглянь, я і без мотузків лежу, як зв'язаний.
— Значить, слава богу, ти вже одужуєш! — каже Роса з полегшенням і наважується підійти до мене на кілька кроків. — А ось ще п'ять днів тому ти стогнав у лихоманці і кидався на інших хворих. Лікар Чонка звелів тебе зв'язати як божевільного і зачинити у комірці… Але поглянь, яка це комірка! Поки що в ній зберігають харчі, але взагалі це буде дім для адмірала. Я сам для тебе побілив цю кімнату, бо раніше з щілин виповзали сколопендри і стоноги.
Знесилившись, я заплющую очі.
— Що тобі? — запитує Хуан Роса.
— Хуаното, — жалібно кажу я, — які страхіття мені снилися!
— Дурниці, — відповідає він, — ти марив. Так, безперечно, всі ці жахи — зруйнований форт, мої блукання під палючим сонцем, — все я бачив у маренні…
— Мені наснилося, що наш чудовий Навідад зруйнований. Ти чуєш, Хуаното? — жалібно кажу я.
— Тобі не можна ще так багато розмовляти, — відповідає Роса. — Ось я краще підсаджу тебе, і ти побачиш небо і море.