У вїдчинене вікно долинає тиха, сумна пісня. Я заплющую очі і слухаю.
— Це співають індіанці, — каже Роса. Він спушує солому і садовить мене. Він поводиться зі міною, як з дитиною, і я охоче скоряюсь йому. Але мені з вікна не видно моря. Перед моїми очима простягаються безмежні квадрати оброблених ланів, і де-не-де на них темніють людські постаті.
— Ну, а тепер засни, — каже Роса, — і спробуй якнайшвидше одужати.
Я знову вчусь ходити, як у дитинстві. Хуан Роса підтримує мене, і я ледве ступаю, підіймаючи ноги, мов чапля.
— Ось точнісінько так само ходить і синьйор де Кампанілла, адміралів секретар, — каже Роса, — він звівся на ноги два дні тому. А захворів він пізніше від тебе.
Я звертаю увагу на перев'язану руку Роси.
— Це ж ти мені її вивихнув, Ческо, — каже він, сміючись. — Недарма вчора я підходив до тебе з острахом. Але, нівроку, це на чотири дні звільнило мене від праці. А ти гадаєш, інакше мені дозволили б сидіти тут і байдикувати?
Ми виходимо на терасу. Майбутній будинок адмірала ще не закінчено, але він уже й тепер зовні дуже гарний.
З каменю, як і будинок адмірала, побудовано церкву і міський склад. Інші будівлі будуть дерев'яні. Каменярі працювали всю ніч на 6 січня, але натомість на хрещення у церкві було відправлено першу урочисту обідню.
Це все пояснює мені Хуан Роса, поки я, з його допомогою, оглядаю будинок.
— Адмірал зараз сам хворий, — каже Хуаното, — але він звелів, щоб його звідси перенесли у приміщення складу. Ось бачиш цю довгу будівлю? Там зараз влаштували лазарет.
— Так багато зараз хворих у Навідаді? — запитую я.
— Наша колонія називається Ізабелла, — відповідає Хуан Роса, трохи помовчавши. — Ти все одно про це довідаєшся рано чи пізно… Форт Різдва загинув, і загинули всі його мешканці, крім Орніччо! — додає він квапливо.
Він занепокоєно слідкує. за виразом мого обличчя, але я слухаю його спокійно. Отже, це був не сон. Отже, я справді блукав по обвуглених руїнах. Але Орніччо живий…
Я несподівано згадую затоку Спокою, порожню хатину і свій відчай… Але, слава богу, Орніччо живий!
— Роса, — запитую я, — чому ти гадаєш, що Орніччо не загинув разом зі всіма? Ти знаєш, з чого почалася моя хвороба? Я вже зібрався було від'їздити і підійшов до човна, коли виразно почув над головою голоси, вони називали мене на ім'я. Вони також твердили, що Орніччо живий…
Роса повертається до мене. Я бачу в його очах жах.
— Мовчи! — шепоче він. — Адмірал заборонив про це згадувати. Всі ті, хто побував у затоці Спокою, чули ці голоси. І зараз матроси швидше погодяться тягати каміння з гір, ніж рушити у той бік. То голоси померлих. Ми біля форту знайшли одинадцять мертвяків і поховали їх за християнським звичаєм. А душі загиблих у горах Сібао досі блукають по острову. Ти чув їхні голоси.
Я намагаюсь подолати жах, що охопив мене.
— Але ти мені так і не закінчив про Орніччо, — кажу я тремтячим голосом.
Роса розповідає, що серед руїн було знайдено залізну скриню з паперами дона Дієго де Аррані, а серед них — список всіх тих, хто самовільно залишив форт. Імені Орніччо не було серед них. Серед тих одинадцяти, похованих поблизу форту, також його не було. Хоч вони і пролежали понад три місяці просто неба, кожного можна було впізнати, якщо не по бороді, то по одягу й оздобах…
— І знаєш, хто був перший у списку бунтівників, що пішли у Сібао? — каже Роса. — Звичайно, наш давній приятель Хуан Яньєс, упокой, господи, його грішну душу! Напевне, його вчинки не дають йому спокою, і він кричить голосніше від усіх.
— Роса, — кажу я, клацаючи зубами від жаху, — Роса, як же я тепер залишуся сам у цьому порожньому будинку?
— Ось тут будуть наші городи, — каже Роса, — а ось цей весь простір буде розорано під лан…
Бідолаха, він сам радий покінчити з розмовами про небіжчиків. Я також боюсь до неї повертатись.
— Якби не лихоманка, — веде він далі, — тут був би справжній земний рай. Наше садове насіння почало сходити через п'ять днів після того, як посіяли, а овочі за вісім днів досягають більшого зросту, ніж в Іспанії за двадцять. Якби не ченці і не пани та ось не ця лихоманка, як добре тут жилося б убогому люду! Але від нас знову погнали в гори великий гурт людей. Ти знаєш синьйора Алонсо де Одеху, такий маленький, чорнявий? У його розпорядження адмірал віддав двадцять чоловіків та лицарю Горвалану ще десять, і всі вони подалися шукати золото. Наче не золота ця земля, що творить справжні дива!
— Це ми так міркуємо, — відповідаю я, — бо ми самі селяни і звикли порпатися в землі.