— Третій раз за те, що буде, — урочистим речитативом промовила Шеріам. — Шлях назад з’явиться, але лише один раз. Будь стійкою!
Найнів побігла крізь арку.
Сміючись, по коліна поринаючи в барвистий килим польових квітів, вона бігла полониною на вершечку пагорба, бігла крізь вир метеликів. Її сіра кобила танцювала нервово на краю полонини, подзвякуючи збруєю, і Найнів зупинилися, аби не налякати тварину ще більше. Кілька метеликів опустилися їй на сукню, на вишиті квіти та розсип перлинок, інші тріпотіли крильцями серед сапфірів та місячних камінців у її волоссі, що хвилями спадало на плечі.
Біля підніжжя пагорба розкинулося намисто з Тисячі Озер, обплутуючи собою все місто Малкір, і в озерах без ліку відбивалися Сім Веж, і верхівки Веж торкалися хмар, а на них крізь туман майоріли прапори із золотим журавлем. В місті була тисяча садів, але вона найбільше полюбляла цей дикий сад на вершині пагорба. Шлях назад з’явиться, але лише один раз. Будь стійкою!
Перестук копит змусив її обернутися.
Ал’Лан Мандраґоран, король Малкір, зістрибнув зі спини свого бойового коня і широкими кроками пішов їй назустріч. Він ішов крізь вир метеликів, радісно сміючись. Обличчя його було обличчям суворого воїна, проте усмішка, з якою він ішов до неї, пом’якшувала наче карбовані з каменю риси.
Вона дивилася на нього вкрай здивована, а надто коли він підхопив її в обійми і поцілував. На мить вона припала до нього, забувши про все, і відповіла на його поцілунок. Ноги її опинилися за фут над землею, та їй було байдуже.
Раптом вона вперлася руками йому в груди, відкинувши голову назад.
— Ні. — Відштовхнула його сильніше. — Відпусти. Постав на землю. — У замішанні він повільно опускав її, доки вона не торкнулася землі підборами. Вона позадкувала від нього. — Тільки не це, — промовила вона. — Цього я не переживу. Що завгодно, тільки не це. — Будь ласка, хай я краще знову зустрінуся з Аґінором. Пам’ять завирувала. Аґінор? Вона не знала, звідки взялася ця думка. Пам’ять хиталася, розгойдувалася, тасуючи фрагменти, наче повінь — крижини. Вона хапалася за ті фрагменти, шукала, за що можна зачепитися.
— З тобою все добре, кохана? — стурбовано запитав Лан.
— Не називай мене так. Я не твоя кохана! Я не можу вийти за тебе!
Вона злякалася, коли він відкинув голову назад і зайшовся громовим сміхом:
— Твоє ствердження, ніби ми з тобою не пара, може засмутити наших дітей, моя дружино. А як це ти не моя кохана? Іншої у мене нема, і ніколи не буде.
— Я мушу повернутися. — Вона в розпачі шукала очима арку, але бачила тільки полонину і небо. Тенета, твердіші за сталь та смертельніші за отруту. Лан. Діти Лана. Світло, допоможи мені! — Я мушу повернутися, зараз.
— Повернутися? Куди? До Емондового Лугу? Добре, якщо ти хочеш. Я напишу листа до Морґейз і розпоряджуся щодо ескорту.
— Я мушу піти одна, — пробурмотіла вона, продовжуючи роззиратися. Де ж вона? Я мушу йти. — Я не можу бути в це вплутаною. Я цього не переживу. Тільки не це. Мушу піти негайно!
— Вплутаною в що, Найнів? Чого ти не можеш пережити? Ні, Найнів. Тут ти можеш їздити одна, якщо хочеш, але якщо королева Малкір з’явиться в Андорі без належного ескорту, Морґейз буде шокована, якщо не ображена. А ти не хочеш її образити, правда ж? Я гадав, що ви з нею подруги.
Найнів почувалася так, наче її били по голові, удар за ударом.
— Королева? — невпевнено повторила вона. — У нас є діти?
— Ти впевнена, що з тобою все гаразд? Мабуть, мені краще відвезти тебе до Шаріни Седай.
— Ні! — Вона знову позадкувала від нього. — Не треба жодних Айз Седай. Це все не насправжки. Цього разу я не дам себе в це втягнути. Не дам!
— Добре, — повільно промовив він. — Якщо ти моя дружина, як ти можеш не бути королевою? Ми тут малкіри, а не південці. Нас коронували у Семи Вежах тоді ж, коли ми обмінялися перснями. — Він мимоволі поворухнув лівою рукою, і на вказівному пальці зблиснув гладенький золотий обідець. Вона кинула погляд на власну руку, на перстень, який — вона це знала — був там, а тоді накрила її іншою рукою, хоч і не могла би сказати, чи то для того, аби заховати від себе самої, чи зберегти. — Тепер ти пригадуєш? — вів далі Лан. Він простягнув до неї руку — схоже, для того, аби доторкнутися її щоки, і вона відступила ще на шість кроків. Він зітхнув. — Твоя воля, моя кохана. У нас троє діточок, хоча дитиною можна назвати, строго кажучи, тільки одне з них. Мерік тобі майже по плече і не може вирішити, у чому він кохається більше — в конях чи в книжках. Елнора вже вчиться потроху крутити хлопцям голову і робить це весь час, коли не допікає Шаріну питаннями про те, коли вже вона буде достатньо дорослою, аби вирушити до Білої Вежі.
— Елнора — так звали мою маму, — стиха промовила вона.
— Так ти й сказала, коли обирала це ім’я. Найнів...
— Ні. Цього разу я не дам себе в це втягнути. Тільки не в це! Не дам!
За його спиною, між дерев на краю луки, вона побачила срібну арку.
Раніше її затуляли дерева. Шлях назад з’явиться, але лише один раз. Вона розвернулася до арки.
— Я мушу йти.
Він схопив її за руку, і вона відчула, що стопи її наче пустили коріння в камінь — не могла й кроку ступити.
— Не знаю, що тривожить тебе, моя дружино, та хай що б це було, скажи мені, і я все владнаю. Знаю, що я не найкращий із чоловіків. Коли я зустрів тебе, я весь складався з гострих кутів, проте тобі вдалося згладити принаймні частину з них.
— Ти найкращий з усіх чоловіків у світі, — тихо промовила вона. На свій жах, вона зрозуміла, що пам’ятає, який він чоловік, пам’ятає сміх і сльози, гіркі суперечки та солодкі примирення. Це були нечіткі спогади, але за бажання вона могла би зробити їх яснішими і теплішими. — Я не можу.
Арка стояла поряд, досить ступити кілька кроків. Шлях назад з’явиться, але лише один раз. Будь стійкою!
— Не знаю, що відбувається, Найнів, але я відчуваю, що втрачаю тебе. Я цього не переживу. — Він уплів пальці їй у волосся; опустивши повіки, вона припала щокою до його долоні. — Залишайся зі мною, назавжди.
— Я хочу залишитися, — тихо промовила вона. — Хочу залишитися з тобою. — Коли вона розплющила очі, арка зникла... з’явиться, але лише один раз. — Ні. Ні!
Лан розвернув її до себе, подивився їй в обличчя:
— Що тебе турбує? Ти повинна сказати мені, аби я міг допомогти.
— Це все несправжнє.
— Несправжнє? Перш ніж я зустрів тебе, я гадав, що в цьому світі справжнім є лише меч. Подивися навколо, Найнів. Все це справжнє. І чого б ти не захотіла насправді, ми можемо зробити його разом справжнім.
Вона розгублено подивилася навкруги. Заквітчана полонина розстилалася перед нею, як і раніше. Сім Веж і надалі височіли над Тисячею Озер. Арка зникла, але нічого не змінилося. Я могла би тут залишитися. З Ланом. Нічого не змінилося. Думки її пішли в іншому напрямку. Нічого не змінилося. Еґвейн залишилася сама в Білій Вежі. Ранд направлятиме Силу і збожеволіє. А що станеться з Метом і Перрином? Чи зможуть вони повернути собі хоч дещицю зі свого життя? А Морейн, яка заламала наші долі, так і розгулюватиме любенько, наче нічого й не було.
— Я мушу повернутися, — прошепотіла вона.
Не в змозі бачити біль на коханому обличчі, вона звільнилася з обіймів Лана. Рішуче створила в уяві образ квіткового пуп’янка — білого, на гілці тернового куща. Зробила колючки гострими та твердими, бажаючи, аби вони прокололи її шкіру, відчуваючи, ніби вона вже заплуталася в колючому терновинні. Голос Шеріам Седай танцював десь на межі свідомості, попереджаючи про небезпеку направляти Силу. Пуп’янок розкрився, і саїдар заповнила її світлом.
— Найнів, скажи мені, що відбувається.