Елейн раптом пирснула сміхом, і все згасло — і сяйво навколо неї, і вогниста кулька.
— Ти бачила це навколо мене? — зацікавлено запитала вона. — Бо я навколо тебе бачила. Шеріам Седай казала, що я згодом бачитиму. Але зараз це було вперше. У тебе теж уперше?
Еґвейн кивнула і теж зайшлася радісним сміхом:
— Ти подобаєшся мені, Елейн. Гадаю, ми з тобою подружимось.
— Я теж так гадаю, Еґвейн. Ти з Межиріччя, з Емондового Лугу. Ти знаєш хлопця на ім’я Ранд аль’Тор?
— Я його знаю. — Раптом Еґвейн пригадалася та історія, яку розповідав Ранд, історія, в яку вона тоді не повірила, щось про те, як він буцімто впав зі стіни просто у сад і зустрів там... — Ти дочка-спадкоємиця Андору, — видихнула вона.
— Так, — просто відказала Елейн. — Якщо Шеріам Седай почує, що я про це згадую, вона, певно, запровадить мене до свого кабінету, перш ніж я встигну договорити.
— Всі, схоже, бояться потрапити до кабінету Шеріам. Навіть посвячені. Невже вона вичитує учениць аж так несамовито? Мені вона видалася доброю жінкою.
Елейн завагалася, а тоді заговорила неохоче, ховаючи очі:
— Вона тримає лозину у себе на столі. Каже, якщо ти не можеш засвоїти правила цивілізованим шляхом, вона змусить тебе вивчити їх по-іншому. Для послушниць існує дуже багато правил, і дуже важко не порушити жодного, — закінчила вона.
— Але це... це жахливо! Я вже не дитина, і ти теж. Я не дозволю так зі мною поводитися!
— Але ж ми і є дітьми. Айз Седай, повноправні сестри, — ось хто є дорослими жінками. Посвячені — молоді жінки, але досить дорослі для того, щоб на них можна було покластися і випустити їх з ока. А послушниці є ще малими дітьми, про них треба дбати, їх треба захищати, вказувати їм шлях, а ще карати, коли вони вчинять щось не так, як годиться. Так це пояснює Шеріам Седай. Ніхто не каратиме тебе на уроці, хіба що ти спробуєш зробити щось без дозволу. Іноді буває дуже важко втриматися і не спробувати щось зробити; ось побачиш, ти дуже хотітимеш направляти, це буде для тебе все одно що дихати. Але якщо ти переб’єш багато тарілок, тому що замріялася, якщо ти нешанобливо поставишся до посвяченої, чи самовільно полишиш Вежу, чи заговориш з Айз Седай першою, чи... Тобі дозволяється лише намагатися робити все якнайкраще. Більше нічого не можна робити.
— Скидається на те, наче вони просто хочуть змусити нас піти звідси, — зауважила Еґвейн.
— Це не так, і водночас так воно і є. Еґвейн, у Вежі зараз лише сорок послушниць. Тільки сорок, і лише сім чи вісім із них стануть посвяченими. Шеріам Седай каже, що цього недостатньо. Вона каже, що тепер не вистачає Айз Седай, аби робити те, що має бути зроблено. Але Вежа не буде... просто не може... спускати планку. Айз Седай не можуть узяти в сестри жінку, якщо та не має здібностей, а ще сили та бажання. Вони не можуть дати перстень та шаль жінці, котра не зможе майстерно направляти Силу, або дозволить себе залякати, або зверне зі шляху, не витримавши незгод. Навчанням та випробуваннями можна допомогти з направлянням, а от щодо сили і бажання... Отож, якщо ти захочеш піти, вони тебе відпустять. Лише навчать спочатку основам, щоб ти не загинула через власне неуцтво.
— Здається, — задумливо проказала Еґвейн, — Шеріам щось таке нам казала. Але я ніколи не задумувалася над тим, що Айз Седай стає менше й менше.
— У неї є пояснення. Вона каже, що ми вибракували людство. Ти знаєш, як роблять вибракування? Як вибраковують зі стада тварин із небажаними властивостями? — Еґвейн нетерпляче кивнула. Як можна зростати біля овець та не знати про те, як вибраковують тварин? — Шеріам Седай каже, що завдяки тому, що Червона Аджа вже три тисячі років полює на чоловіків, здатних направляти, ми загалом вибраковуємо з людського племені здатність звертатися до Сили. Але, дивись, не скажи цього, коли поруч буде хтось із Червоної Аджі. Шеріам Седай уже безліч разів дискутувала з ними щодо цього, і дискутувала аж до крику, а ми з тобою лише послушниці.
— Не скажу.
Елейн помовчала, а тоді поцікавилась:
— З Рандом усе гаразд?
Раптом Еґвейн відчула укол ревнощів — Елейн була така гарненька! — але ще сильніше, у самісіньке серце, її вразив страх. Вона швиденько прокрутила в пам’яті все, що їй було відомо про зустріч Ранда з дочкою-спадкоємицею, аби пересвідчитися, що Елейн не відомо про Рандове вміння направляти.
— Еґвейн?
— З ним усе добре, наскільки це можливо. — Сподіваюсь, що це так, з дурнем таким, повстяною головою! — Коли я бачила його востаннє, він скакав верхи з кількома шайнарськими вояками.
— З шайнарцями! Мені він назвався пастухом. — Вона похитала головою. — Чомусь я згадую про нього у найневідповідніші хвилини. Елайда вважає, що він певним чином є дуже важливим. Ні. Прямо вона такого не заявляла, але вона влаштувала розшуки і страшенно розлютилася, коли дізналася, що він полишив Кеймлін.
— Елайда?
— Елайда Седай. Радниця моєї матусі. Вона — з Червоної Аджі, але, здається, попри це мамі вона подобається.
Еґвейн відчула, що у неї пересохло в роті. З Червоної Аджі й цікавиться Рандом.
— Я... я й гадки не маю, де він може бути зараз. Він поїхав з Шайнару і наче не збирався туди повертатися.
Елейн серйозно подивилася на неї:
— Еґвейн, я б не сказала Елайді, де його знайти, навіть якби й знала. Наскільки мені відомо, він не зробив нічого поганого, а вона, боюся, хоче використати його, так чи інакше. До того ж я не бачила її, відколи ми прибули сюди з білоплащниками на хвості. Вона та інші й досі стоять табором на схилі Драконової гори. — Вона поривчасто підвелася. — Поговорімо про щось веселіше. Тут є ще дві особи, які знають Ранда, і з однією з них я хочу тебе познайомити. — Вона схопила Еґвейн за руку й потягла за собою з кімнати.
— Дві дівчини? Схоже, Ранд знайомиться з купою дівчат!
— М-м-м? — Все ще тягнучи коридором Еґвейн за собою, Елейн пильно подивилася на неї. — Ага, зрозуміло... Отже, одна з них — це ледаче дівчисько на ймення Елс Ґрінвелл. Гадаю, вона тут не затримається. Ухиляється від роботи і завжди вичікує нагоди шмигнути на подвір’я, де Охоронці вправляються з мечами. Вона каже, ніби Ранд зупинявся на фермі її батька разом зі своїм приятелем, Метом. Здається, саме вони заронили в її голову уяву про те, що світ не закінчується за межами селища, от вона і втекла з дому, аби стати Айз Седай.
— Ці чоловіки, — пробурмотіла Еґвейн. — Я лише кілька разів протанцювала з гарним хлопцем, а Ранд ходив з таким виглядом, наче він пес, якому болять зуби. Але сам він... — Вона замовкла, бо в коридорі попереду з’явилася якась постать. Елейн теж зупинилася, і Еґвейн відчула, що та міцніше стиснула їй руку.
Нічого загрозливого не було в цьому чоловікові; він міг налякати лише тим, що з’явився перед дівчатами зненацька. Високий, вродливий, ще досить молодий, з довгим темним волоссям, що кучерями спадало йому на плечі. Проте плечі ці безсило горбилися, а в очах у чоловіка стояв смуток. Він не ступив ані кроку назустріч Еґвейн та Елейн, просто стояв і дивився на них, і нараз у нього з-за спини з’явилася одна з посвячених.
— Вам не можна тут бути, — лагідно звернулася вона до нього.
— Я хотів прогулятися, — відповів він голосом глибоким і сумним, сумним, як його очі.
— Ви можете прогулюватися в саду. Там ви зараз і мали би знаходитися. Вам корисно побути на сонечку.
Чоловік розсміявся, розкотисто й гірко:
— Там, де дві чи три з ваших стежитимуть за кожним моїм кроком? Ви просто боїтеся, що мені до рук потрапить ніж. — Зустрівшись із посвяченою поглядом, чоловік знову розсміявся. — Ніж потрібний мені для себе, жінко. Для себе. Добре, веди мене до саду під нагляд ваших пильних очей.
Посвячена, легенько торкнувшись його рукава, повела його геть.
— Лоґейн, — промовила Елейн, коли він пішов.
— Лжедракон!
— Його вгамували, Еґвейн. Тепер він не небезпечніший за будь-якого чоловіка. Але я не можу забути, яким бачила його раніше, коли шість Айз Седай мусили втримувати його, аби він не направив Силу і не знищив нас усіх. — Вона здригнулася.