Здригнулася й Еґвейн. Ось так Червона Аджа вчинить і з Рандом.
— А їх завжди треба вгамовувати? — спитала вона. Елейн витріщилася на неї, відкривши рота, і вона швидко додала: — Я лише подумала, що Айз Седай могли би знайти якийсь інший вихід. Аная та Морейн казали, що найвеличнішими досягненнями Епоха Легенд завдячувала спільній роботі з Силою чоловіків та жінок. От я й подумала, чи не варто би було їм пошукати спосіб повернутися до цього.
— Дивись, щоби якась із Червоних сестер не почула, як ти роздумуєш над цим уголос. Вони шукали, Еґвейн. Вони намагалися знайти такий спосіб три сотні років після того, як було зведено Білу Вежу. А тоді відмовилися від цих пошуків, бо нема чого шукати. Ходімо. Я хочу, щоби ти побачила Мін. Вона в саду, але, дякувати Світлу, не там, куди пішов цей Лоґейн.
Еґвейн здалося, наче вона вже чула це ім’я раніше, а коли вона побачила молоду жінку, до якої підвела її Елейн, тоді згадала, де і коли. Садом біг вузенький потічок із перекинутим через нього невисоким містком. На парапеті сиділа Мін, схрестивши ноги. Вона була вдягнена в чоловічі обтислі штани та простору сорочку. Цей одяг і темне, стрижене при самій голові волосся робили її викапаним хлопцем, щоправда, надзвичайно миловидим. Поруч із нею через парапет була перекинута сіра куртка.
— Я тебе знаю, — промовила Еґвейн, звертаючись до дівчини. — Ти служила в корчмі у Бейрлоні.
Легенький вітерець збрижив воду під мостом, у шапках дерев озвалися щебетом сірокрилки.
Мін усміхнулася:
— А ти — одна з тих, хто привів за собою Друзів Морока, і вони спалили корчму вщент. Ні, не переймайся. Посильний, котрий прибув по мене, привіз достатньо золота, аби майстер Фітч відбудував корчму навіть не такою, як була, а вдвічі більшою. Доброго ранку, Елейн. Як це ти не гаруєш над своїм навчанням? Чи над баняками на кухні? — Вона мовила це жартівливо, як буває між приятельками, і усмішка, якою нагородила її Елейн у відповідь, це підтвердила.
— А я дивлюся, Шеріам ще не примудрилася перевдягти тебе в сукню.
Мін зловтішно розреготалася:
— Я ж не послушниця. — Вона заговорила удавано писклявим голосом: — Так, Айз Седай. Ні, Айз Седай. А можна мені ще трохи позамітати підлогу, Айз Седай? — І вже своїм звичним голосом додала: — Я одягаюся так, як хочу. У Ранда все добре? — звернулася вона до Еґвейн.
Еґвейн стисла губи в нитку. Йому би пасували баранячі роги, яку того траллока, сердито подумала вона.
— Мені шкода, що в корчмі сталася пожежа. Добре, що майстру Фітчу вдалося її відбудувати. А навіщо ти прибула до Тар Балона? Ясно, що не заради того, аби стати Айз Седай.
Мін вигнула брову, як здалося Еґвейн — здивовано.
— Вона до нього небайдужа, — пояснила Елейн.
— Знаю. — Мін кинула на Еґвейн погляд, і на мить тій здалося, що вона бачить сум — чи жаль? — в її очах. — Я тут, — промовила Мін, обережно добираючи слова, — бо по мене послали і залишили мені вибір: їхати верхи або ж зв’язаною, в мішку.
— Ти, як завжди, перебільшуєш, — мовила Елейн. — Шеріам Седай бачила того листа, і вона каже, що це було запрошення. Ти знаєш, Еґвейн, Мін бачить різні речі. Ось чому вона тут: аби Айз Седай могли дослідити, як вона це робить. Це не Сила.
— Запрошення, — хмикнула Мін. — Коли Айз Седай тебе запрошує, це так, наче королева віддає наказ, а з ним ще посилає сотню солдатів на додачу.
— Усі бачать по-різному, — сказала Еґвейн.
— Не так, як Мін, — похитала головою Елейн. — Вона бачить... аури... навколо людей. І образи.
— Не повсякчас, — зауважила Мін. — І не навколо всіх.
— Із них вона може багато чого дізнатися про людину, хоч я й не впевнена, що вона завжди каже, що саме їй відкривається. Вона сказала, що мені доведеться ділити мого чоловіка з двома іншими жінками, а я на це ніколи би не погодилася. Вона ж лише сміється й каже, що вона теж не схвалює такого подружнього життя. Але вона сказала, що я буду королевою, перш ніж дізналася, хто я така; вона сказала, що бачить корону, і це була трояндова корона Андору.
Несподівано для Еґвейн у неї з язика зірвалося:
— А що ти бачиш, коли дивишся на мене?
Мін кинула на неї погляд:
— Біле полум’я, і... О, багато різних речей. Я не знаю, що вони означають.
— Вона постійно так каже, — не дуже задоволено зауважила Елейн. — Біля мене, крім усього іншого, вона побачила відтяту руку. Вона каже, ніби не мою. І також стверджує, що не знає, що це могло би означати.
— Тому що я й насправді не знаю, — відказала Мін. — З того, що я бачу, мені й половини не зрозуміло.
Гравій на доріжці заскрипів під чоботами, дівчата обернулися і побачили двох юнаків. Каптани та сорочки ті несли перекинутими через руку, а їхні оголені торси блищали від поту. Мечі вони вклали в піхви і тримали в руках. Еґвейн зрозуміла, що вона не може відвести погляду від одного з них — вродливішого чоловіка вона не бачила у своєму житті. Високий, стрункий, він мав атлетичну будову і рухався з грацією тигра. Раптом вона усвідомила, що він схилився над її рукою — а вона навіть не помітила, як та опинилася в його руці, — і почула, що він називає себе. Вона вже чула це ім’я.
— Ґалад, — не чуючи власного голосу, повторила вона, зустрівшись поглядом із темними очима юнака.
Він був старший за неї. Старший за Ранда. На згадку про Ранда вона стрепенулася й опанувала себе.
— А я Ґавін, — усміхнувся другий юнак, — бо, гадаю, з першого разу ти не розчула.
Мін теж посміхалася, і лише Елейн дивилася насуплено.
Еґвейн раптом усвідомила, що її рука все ще залишається в руці Ґалада, й висмикнула її.
— Якщо у тебе знайдеться вільна хвилинка серед твоїх справ, Еґвейн, я хотів би знову тебе побачити. Ми могли би погуляти в саду чи, якщо тобі дозволять залишити Вежу, могли би влаштувати пікнік десь поза містом.
— Це... це було б чудово.
Вона згадала, що вони тут не самі, й зніяковіла. Мін і Ґавін і надалі весело посміхалися. А Елейн супила брові. Еґвейн спробувала привести до ладу свої думки, подумати про Ранда. Він такий... такий вродливий. Вона аж здригнулася — чи не бовкнула вона цього вголос?!
— Тоді до зустрічі, — нарешті відірвавши погляд від Еґвейн, Ґалад уклонився Елейн. — Сестро. — Гнучкий, наче клинок, він пішов геть, перетнувши місток.
— Цей, — пробурмотіла Мін, дивлячись йому вслід, — завжди вчинятиме так, як треба. І неважливо, кому це може зашкодити.
— Він назвав тебе сестрою? — перепитала Еґвейн. Зморшка на чолі Елейн не хотіла розгладжуватися. — Я гадала, він твій... Тобто ти так насупилась... — Вона подумала, що Елейн ревнує, і досі не знала, чи це не так.
— Я йому не сестра, — рішуче відповіла Елейн. — Я відмовляюся бути йому сестрою.
— Наш батько був і йому батьком, — сухо зауважив Ґавін. — Ти не можеш це заперечувати, якщо лише не хочеш сказати, що наша мати бреше. А на це тобі знадобиться більше нахабства, ніж на все, що ти кажеш нам тут зараз.
Тільки тепер Еґвейн звернула увагу на те, що юнак мав таке ж волосся, як в Елейн, кольору червоного золота, хіба що наразі воно потемніло й закучерявилось від поту.
— Мін має рацію, — сказала Елейн. — Ґалад не має в собі нічого людського. Він ставить правоту понад милосердя, понад жалість чи... З нього така ж людина, як з траллока.
На обличчя Ґавіна повернулася усмішка.
— Я б не став цього стверджувати. А надто висновуючи з того, як він дивився на Еґвейн. — Помітивши, як зиркнула на нього дівчина, а тоді, як зміряла його поглядом сестра, він підняв руку, наче обороняючись від них мечем. — А до того ж у нього талант вправлятися з клинком. Охоронцям варто один раз показати йому якийсь прийом, і все — він уже його засвоїв. А мене вони заморили ледь не до смерті, доки я вивчив половину того, що Ґаладу дається заввиграшки.
— І того, що він вдатний до меча, достатньо? — хмикнула Елейн. — Чоловіки! Еґвейн, як ти, певно, вже здогадалася, цей неподобно розфранчений бевзь — мій брат. Ґавіне, Еґвейн знає Ранда аль’Тора. Вони з ним з одного селища.
— Насправді? Він насправді народився в Межиріччі, Еґвейн?