Еґвейн змусила себе байдуже кивнути головою. Що йому відомо?
— Звісно, у Межиріччі. Ми з ним зростали разом.
— Звісно... — задумливо протягнув Ґавін. — Такий дивний юнак. Він сказав, що він пастух, хоч я ніколи не бачив пастуха, який би поводився чи виглядав так, як він. Дивний. Я розмовляв із безліччю різних людей, яким довелося зустрітися з Рандом аль’Тором. Дехто навіть імені його не знав, проте вони запам’ятали, як він виглядає, тож це не міг бути хтось інший. Він змінив життя кожного з них. Я говорив із одним старим фермером — він просто приїхав до Кеймліна подивитися на Лоґейна, коли того провозили через місто по дорозі сюди; але цей фермер залишився в Кеймліні, аби стати на бік нашої матері, коли там почався 65 шт. І це через юнака, який вирушив у широкий світ і змусив його замислитися про те, що у світі є іще щось, крім життя, яким той жив на своїй фермі. Ранд аль’Тор. Мимоволі починаєш думати: а чи він, бува, не та’верен? І Елайда зацікавилася ним — це факт. Я питаю себе, а чи зустріч із ним не змінила наші життя у Візерунку?
Еґвейн поглянула на Елейн та Мін. Вона була впевнена, що у них не могло бути доказів того, що Ранд і насправді та’верен. Раніше вона над цим не замислювалася. Ранд був Рандом, і він ніс на собі прокляття торкатися Сили. Але та’верен змінює життя людей, хочуть вони того чи ні.
— Ви мені насправді подобаєтесь, — промовила вона, об’єднуючи в одному жесті обох дівчат. — Я хочу бути вашою подругою.
— А я хочу бути твоєю подругою, — відгукнулася Елейн.
Еґвейн поривчасто обійняла її, а за мить до них доєдналася Мін, і вони втрьох завмерли на мосту, обійнявшись.
— Ми троє пов’язані, — промовила Мін, — і ми не дозволимо будь-якому чоловіку стати цьому на заваді. Навіть йому.
— Може, хтось із вас зробить таку ласку й скаже мені, що це все має означати? — ґречно поцікавився Ґавін.
— Тобі цього не зрозуміти, — відказала йому сестра, і всі троє дівчат зайшлися сміхом.
Ґавін почухав потилицю і похитав головою:
— Ну, добре, але якщо це якимось боком стосується Ранда аль’Тора, пильнуйте, щоб Елайда цього не почула. Відколи ми тут, вона вже тричі напосідала на мене, наче Випитувач з білоплащників. Не думаю, щоб вона вважала, наче він... — Він смикнувся: садом йшла жінка, і плечі їй огортала шаль із червоною каймою. — Згадай Морока на ім’я, — процитував він поговірку, — і він тут як тут. Не хочу вислуховувати ще одну лекцію, що не годиться розгулювати без сорочки. Бувайте здорові.
Піднявшись на місток, Елайда подивилася вслід Ґавіну, що віддалявся швидким кроком. Ставна, з правильними рисами обличчя, вона мала надто суху вроду, аби її хотілося назвати гарною жінкою — принаймні так здалося Еґвейн. Нестаріюче обличчя визначало її статус не менш промовисто, ніж її шаль. Лише ті сестри, котрі щойно стали Айз Седай, ще не набули цієї невизначеності віку. Вона ковзнула поглядом по Еґвейн, затримавши очі хіба на мить, проте дівчина відчула її жорсткість. Вона завжди вважала, що твердість Морейн — наче криця, загорнута в шовк, але Елайда відкинула шовк через непотрібність.
— Елайдо, — сказала Елейн, — це Еґвейн. Вона теж народилася зі зерниною цього хисту. І вона вже мала кілька уроків, то ми з нею однаково просунулися. Елайдо?
На обличчі Елайди не було помітно жодних емоцій.
— У Кеймліні, дитино, я була радницею королеви, твоєї матусі, але зараз ми у Білій Вежі, а ти — послушниця. — Мін зробила порух, наче збираючись іти, проте Елайда зупинила її, різко кинувши: — Залишися, дівчино. Я хочу поговорити з тобою.
— Я знаю тебе з народження, Елайдо, — проказала Елейн, наче не вірячи власним вухам. — Я зростала у тебе на очах, і ти змушувала взимку квітнути сади, аби мені було де бавитися.
— Дитино, там ти була дочкою-спадкоємицею. Тут ти послушниця. Ти маєш це засвоїти. Одного дня ти станеш великою, але тобі треба багато чого навчитися!
— Так, Айз Седай.
Еґвейн почувалася враженою. Якби хтось так принизив її перед іншими, вона би розлютилася не на жарт.
— Тепер ідіть звідси, обидві. — Почувся звук гонгу, низький, гучний, й Елайда подивилася на небо. Сонце стояло на півдорозі до найвищої точки. — Середина Ранку, — зауважила вона. — Маєте поквапитися, якщо не хочете нарватися на чергове напучування. А ти, Елейн, коли виконаєш свою роботу, знайди наставницю послушниць у її кабінеті. Послушниця не звертається до Айз Седай без наказу. А тепер — бігом! Ви запізнитесь. Бігом!
Дівчата кинулися бігом, підхопивши спідниці. Еґвейн кинула погляд на Елейн. На щоках нової подруги розквітли дві червоні плями, але вигляд вона мала рішучий.
— Я стану Айз Седай, — промовила та, тихо, але наче присягаючись.
Еґвейн почула, як позаду Елайда звернулася до Мін:
— Мені дали зрозуміти, дівчино, що тебе привезено сюди за наказом Морейн Седай.
Вона хотіла би зупинитись і послухати, чи спитає Елайда про Ранда, але в Білій Вежі дзвенів гонг на Вишину, а для неї це означало виклик на хатню роботу. Вона не зупинилася, а бігла й надалі, бігла, як їй було наказано.
— Я стану Айз Седай, — просичала вона.
Елейн посміхнулася з розумінням, і дівчата побігли ще швидше.
Коли Мін нарешті пішла з мосту, сорочка прилипала їй до тіла. Вона спітніла не через гаряче сонце, а через пекучий допит, що влаштувала їй Елайда. Вона озирнулася, аби пересвідчитися, що Айз Седай не йде за нею назирці, але тієї ніде не було видно.
Звідки Елайда дізналася, що її викликала Морейн? Мін була впевнена, що це таємниця, відома лише їй, Морейн та Шеріам. І всі ці питання про Ранда. Нелегко було з незворушним обличчям і чесними очима запевняти Айз Седай, що вона ніколи про такого не чула і нічого про нього не знає. Чого вона від нього хоче? Світло, а що Морейн хоче від нього? Хто він такий? Світло, я не хочу закохуватися в хлопця, якого бачила лише раз, та ще й у селюка!
— Морейн, засліпи тебе Світло, — пробурмотіла вона, — не знаю, навіщо ти мене сюди затягла, але виходь нарешті зі своєї схованки та скажи мені щось, аби я могла звідси піти!
Єдиною відповіддю їй була дзвінка пісня сірокрилок. Кривлячись невдоволено, дівчина пішла шукати затишного куточка, де можна було би трохи охолонути.
Розділ 25
Кайрен
Кайрен розкинувся на пагорбах аж до ріки Алґуенья, і звідси, з вишини на північ від міста, Ранд уперше побачив це місто, залите полуденним сонцем. Ерлікан Таволін та п’ятдесят кайренських солдатів і досі залишалися при ньому, і це дуже скидалося на конвой, а надто коли вони перетнули міст через Ґелін. Що далі на південь, то замкнутіше та офіційніше поводилися вояки, але Лоял та Гюрін наче не брали цього до уваги, тож і Ранд намагався цим не перейматися. Хлопець роздивлявся місто, що не поступалося розмірами тим, які він бачив раніше. Річну гладінь заполонили круглобокі кораблі та плескаті баржі, а протилежний берег обступили високі зерносховища, але сам Кайрен, обведений високими сірими стінами, здавався правильною квадратною решіткою. Однією зі сторін цього квадрата і була ріка. Розташування веж, високих, удвадцятеро вищих за мури, теж накладалося на цю решітку. Навіть здалеку Ранд міг бачити, що кожна з веж закінчувалась нерівними, наче обламаними, зубцями.
За міськими стінами, підступаючи до них і заполонивши весь простір від ріки до ріки, розкинувся мурашник із вуличок, що перетинали одна одну під усіма можливими кутами й кишіли народом. Ранд знав від Гюріна, що місцеві називають це передмістя Висілком. Колись до кожних з воріт тулилося окреме ринкове селище, але за багато років селища ці злилися в одне, утворивши лабіринт вуличок та провулків, котрі розбігалися в різних напрямках.
Коли Ранд із супутниками в’їхали в ці брудні вулички, Таволін послав кількох солдатів уперед розчищати дорогу, і ті з лайкою врізалися в натовп, спрямовуючи коней на тих, хто не квапився забратися геть, наче погрожуючи їх розтоптати. Люди подавалися вбік, лише скоса зиркнувши на вершників, так наче це було звичне явище. Ранд спіймав себе на тому, що посміхається.