Народ у Висілку хоч часто-густо ходив у дранті, але дрантя було пістряве та яскраве, і навколо все аж кипіло галасливим та метушливим життям. Вуличні дрібноноші розхвалювали свої товари, а крамарі закликали перехожих до яток, виставлених попід стінами їхніх крамничок. Цирульники, розносники фруктів, точильники ножів, чоловіки та жінки пропонували десятки послуг та сотні товарів, протискуючись крізь юрби. З багатьох споруд, ледь чутні крізь галас, долинали звуки музики; спершу Ранд вирішив, що музика грає в корчмах, але на вивісках, що прикрашали фасади будинків, пишалися зображення чоловіків, що грали на флейтах та арфах, перекидалися через голову чи жонглювали. Будинки ці були величенькі, але не мали вікон. Будівлі у Висілку, схоже, зводили переважно з дерева, і серед них траплялося багато нових, хоч і збитих як попало. Рандові аж щелепа відпала, коли він задивився на будинки, на сім чи навіть більше поверхів заввишки; вони легенько розгойдувались, проте люди спокійнісінько заходили до цих споруд і виходили з них, схоже, не звертаючи на це жодної уваги.
— Голота, — з презирством кинув Таволін, дивлячись просто перед собою. — Тільки подивіться на них: геть зіпсовані чужоземним звичаєм. Їм тут не місце.
— А де їм місце? — поцікавився Ранд.
Кайренський офіцер поглянув на нього вовком і пришпорив коня, гарапником прокладаючи собі шлях крізь натовп.
Гюрін торкнувся Рандового ліктя:
— Це все через Аїльську війну, лорде Ранде. — Він роззирнувся навсібіч, чи не чує їх котрий із солдатів. — Багато фермерів побоялися повертатися до своїх господарств біля Хребта Світу, а натомість прийшли сюди, до найближчого міста. Саме тому Ґалдріан загатив усю ріку баржами з хлібом, що прийшли з верхоріччя, з Андору і Тіру. А з ферм на сході зерно не приходить, бо там більше нема жодних ферм. Але краще про це не казати кайренцям, мілорде. Вони намагаються вдавати, наче війни взагалі не було, або якщо і була, то це вони в ній перемогли.
Незважаючи на гарапник Таволіна, загону довелося зупинитися, коли шлях перетнула дивна процесія. З пів десятка чоловіків били в тамбурини та пританцьовували, звільняючи шлях для вервечки величезних ляльок, десь у півтора раза вищих за ляльководів, які смикали їх за довгі жердинки. Велетенські фігури чоловіків та жінок у коронах і довгих розцяцькованих мантіях вклонялися на всі боки, наче вітаючи цікавих глядачів, а поруч із ними підскакували фігури химерних тварин. Лев з крилами. Цап дибки, двоголовий, а кожна з голів ще й вогнедишна, висновуючи з довгих червоних стрічок, що звисали з двох пащек. Невідома істота, напівкіт, напіворел, і ще одна, з ведмедячою головою на людському тулубі. Ранд вирішив, що остання лялька мала представляти траллока. Коли ляльки вистрибом проходили повз, натовп вітав їх вигуками, оплесками та радісним сміхом.
— Той, хто це змайстрував, в очі не бачив траллока, — пробурчав Гюрін. — Голова завелика, а тулуб надто кістлявий. Схоже, вони не вірять в існування траллоків, мілорде, так само як і в різні інші речі. Єдині чудиська, в які вірять ці мешканці Висілка, — аїльці.
— У них що, свято? — поцікавився Ранд.
Крім цієї процесії, він не помітив інших ознак свята, але гадав, що вона щось та й означає. Таволін знову вислав своїх солдатів уперед.
— Таке ж, як і кожного дня, Ранде, — озвався Лоял. Він крокував поряд зі своїм конем, а скриньку, загорнуту в ковдри, віз притороченою до сідла. Оґір привертав до себе не менше уваги, ніж ляльки. Деякі навіть сміялися та плескали йому в долоні, так само як і лялькам. — Боюся, Ґалдріан підтримує спокій серед своїх підданих, розважаючи їх. Він дає менестрелям та музикам Королівський дар — кругленьку суму в сріблі, аби ті давали вистави тут, у Висілку, і спонсорує щоденні кінні перегони берегом ріки. Чи не щовечора тут відбуваються ще й феєрверки.
— Феєрверки, — підхопив Гюрін, киваючи. — Я чув, ілюмінатори збудували тут для себе господу, як вони зробили це в Танчіко. Коли я був тут останнього разу, мені чогось було не до феєрверків.
Ранд похитав головою. Ніколи він ще не бачив таких хитромудрих феєрверків, які би потребували хоча б одного ілюмінатора. Він чув, що ілюмінатори полишають Танчіко лише для того, аби влаштувати видовище для правителів. Так, він прибув до дуже дивного міста.
Перед високою прямокутною аркою міської брами Таволін наказав своїм воякам зупинитися і спішився біля приземкуватої будівлі, що припадала до стін зсередини.
— Хвилинку, мілорде Ранде, — промовив офіцер.
Кинувши поводи одному з вояків, він щез за стіною.
Насторожено подивившись на солдатів — ті вишикували своїх коней у дві довгі шеренги — та запитавши себе, що вони робитимуть, якщо він, Лоял та Гюрін спробують зараз поїхати, Ранд скористався вільною хвилиною, аби роздивитися місто, що лежало перед ним.
Правильність кварталів Кайрена різко контрастувала із хаотичною мішаниною Висілка. Просторі, мощені вулиці, такі широкі, що людей на них здавалося ще менше, ніж було насправді, перетиналися під прямими кутами. Як і в Тремонсіні, схили пагорбів були розплановані у вигляді прямолінійних терас. Вулицями повільно рухались закриті портшези, іноді прикрашені невеличкими прапорцями з емблемою Дому, карети теж пропливали неспішно. Мовчки проходили люди в темних одежах, без жодних яскравих плям, крім вузеньких прорізів на грудях каптана чи сукні. Що більше прорізів було на одязі, тим гордовитіше виступав його носій. Проте ніхто тут не сміявся, навіть не посміхався. Терасами тягнулися споруди — суто з каменю, суворі, і навіть декор складався із самих прямих кутів та ліній. Жодного дрібноноші не було на вулицях. І навіть крамниці виглядали чинно, з невеличкими вивісками, і їхні власники не виставляли свій товар біля входу.
Тепер Ранд міг краще роздивитися високі вежі всередині міста. Вони стояли в риштованні, і помостами пересувалися робітники, муруючи вежі, виводячи їх вище й вище.
— Піднебесні вежі Кайрена, — сумно пробурмотів Лоял. — Що ж, колись вони були достатньо високими, аби виправдати таку назву. Коли аїльці захопили Кайрен, а це було приблизно тоді, коли ти народився, вони спалили башти, і ті завалилися. Я не бачу серед каменярів оґірів. Звісно, оґірам не до вподоби таке будівництво, адже кайренці хочуть, аби будівлі відповідали їхнім смакам і не мали жодних прикрас, але коли я був тут останнього разу, я бачив оґірів серед будівничих.
Таволін вийшов із вартівні вслід за іншим офіцером та двома писарчуками, один із яких тягнув величезну книгу, оправлену в дерево, а другий — тацю з приладдям для письма. Лоб у місцевого офіцера був голений на той самий манір, що й у Таволіна, хоча, може, лисина, що розширялася, забрала не менше волосся, ніж бритва. Обидва офіцери подивилися на Ранда, тоді на скриньку, накриту смугастою ковдрою Лояла, і знову на Ранда. Під час подорожі з Тремонсіна Таволін часто кидав погляди на скриньку, але нічого не питав. Голомозий офіцер поглянув ще й на меч на поясі Ранда і на мить зібрав губи в нитку.
Таволін відрекомендував офіцера Асаном Сандейром, а тоді голосно сповістив:
— Лорд Ранд з Дому аль’Тор, його слуга на ім’я Гюрін, а також Лоял, оґір зі стеддінґу Шанґтай.
Писар відкрив книгу, тримаючи її обома руками, і Сандейр вписав туди імена великими каліграфічними літерами.
— Завтра ви повинні прибути до вартівні не пізніше цієї години, мілорде, — промовив Сандейр, а другий писарчук тим часом узявся посипати піском запис у книзі, — і повідомити назву корчми, в якій ви зупинитесь.
Ранд кинув погляд на безбарвні вулиці Кайрена, тоді озирнувся на жваву метушню у Висілку:
— А чи не могли б ви порадити мені добру корчму он там? — Він кивнув у бік Висілка.
— Тс-с-с! — відчайдушно зашипів Гюрін, нахилившися до Ранда. — Це було би помилкою, лорде Ранде, — прошепотів він. — Якщо ви, лорд і все таке інше, зупинитесь у Висілку, вони не сумніватимуться, що ви щось замишляєте.
Ранд бачив, що нюхач має рацію. У Сандейра відпала щелепа, а брови Таволіна полізли вгору в німому питанні, й обидва вони витріщилися на Ранда. Він хотів було сказати їм, що не грає у Велику гру, але натомість промовив: