— Ми знайдемо собі кімнати в місті. Тепер ми можемо йти?
— Звісно, мілорде Ранде, — вклонився Сандейр. — Та... як щодо корчми?
— Я повідомлю, де ми зупинимось. — Ранд розвернув Гнідана, але зупинився знову. Цидулка, залишена Селін, зашурхотіла в його кишені. — Мені треба знайти молоду жінку, що мешкає в Кайрені. Леді Селін. Вона приблизно мого віку і дуже вродлива. Я не знаю, з якого вона Дому.
Сандейр та Таволін обмінялися поглядами, і Таволін сказав:
— Спробую довідатися про неї, мілорде.
Ранд кивнув і попереду Лояла та Гюріна вирушив у місто. На них не звертали особливої уваги, хоча вершників на вулицях було небагато. Навіть Лоял не спричинив фурору. Перехожі, здавалося, підкреслено не цікавилися нічим навкруги.
— А те, що я запитав про Селін, — звернувся Ранд до Гюріна, — вони теж можуть сприйняти не так, як треба?
— Хіба можна щось знати напевне з цими кайренцями, лорде Ранде? Схоже, вони гадають, що все має стосунок до Даес Дае’мар.
Ранд тільки плечима знизав. Йому здавалося, що люди дивляться на нього. Він не міг дочекатися, коли знову зможе натягти добру зручну куртку й припинити видавати себе за того, ким він не є.
Гюрін знав кілька корчем у місті, хоча, перебуваючи в Кайрені, переважно зупинявся у Висілку. Нюхач підвів їх до корчми, що називалася «Оборонець Драконової Стіни» і мала вивіску, на якій було зображено чоловіка в короні. Той наступив ногою на груди іншого чоловіка, приклавши йому меч до горла. Чоловік, що лежав горілиць на землі, мав руде волосся.
Назустріч гостям вийшов конюх, щоби взяти їхніх коней. Крадькома він кидав на Ранда та Лояла гострі погляди. Ранд наказав собі не давати волі уяві; не може бути, щоб геть усі в місті грали в цю їхню Гру чогось там. А хоч би й усі, він до цього жодним боком.
У загальній залі було чисто, столи вишикувалися наче під шнурок, як і будівлі в місті. Людей за столами було негусто. Усі вони звели очі на новоприбулих. Але лише на мить. І знову втупилися у свої келихи. Але у Ранда залишилося відчуття, що вони спостерігають за ним і прислухаються. У великому каміні горів невеликий вогонь, хоча день був доволі теплий.
У корчмаря, товстуна з улесливими манерами, впоперек сірого каптана зеленів один-однісінький проріз. Він аж підскочив, коли побачив на порозі нових гостей, і Ранда це не здивувало. Лоял, притискаючи до грудей скриню, загорнуту в смугасту ковдру, мусив добряче пригнути голову, аби пройти у двері, Гюрін тягнув на собі цілу гору саков і торб, а його власний червоний камзол різав очі на тлі безрадісно темних одежин усіх присутніх у залі.
Корчмар, на мить затримавши погляд на Рандовому камзолі та на його мечі, поспіхом повернув собі на обличчя масляну посмішку. Він уклонився, потираючи гладенькі ручки:
— Перепрошую, мілорде. На мить мені здалося, що я бачу... Простіть великодушно. Голова в мене працює вже не так, як колись. Бажаєте отримати кімнати, мілорде? — Лоялу він уклонився окремо, ще нижче. — Мене звати Куале, мілорде.
Він подумав, що я аїлець, похмуро майнуло Рандові в голові. Йому хотілося забратися з Кайрена геть. Але це було єдине місце, де їх міг відшукати Інґтар. І Селін сказала, що чекатиме на нього в Кайрені.
Довелося трохи зачекати, доки їм приготують кімнати, бо Куале з непомірною кількістю усмішок та поклонів пояснив, що треба принести особливе ліжко для Лояла. Ранд хотів, щоби всі вони зупинилися в одній кімнаті, але через шокований вигляд корчмаря та настійливий шепіт Гюріна: «Ми маємо показати цим кайренцям, лорде Ранде, що не гірше них знаємося на пристойності та звичаях!» — довелося погодитися на дві суміжні кімнати з дверима між ними — одну для Ранда, іншу — для його супутників.
Кімнати нічим не різнилися між собою, крім того, що одна з них мала два ліжка, одне звичайне, а інше — відповідних для оґіра габаритів, а в кімнаті Ранда ліжко було лише одне, зате завширшки майже таке, як два інших разом, з масивними квадратними стовпчиками, що ледве не сягали стелі. Стілець із високою спинкою та м’яким сидінням теж був масивний і квадратний, так само як і рукомийник, а гардероб попід стіною, прикрашений неоковирним та ваговитим різьбленим орнаментом, мав такий вигляд, наче ось-ось завалиться і роздушить постояльця. Два вікна біля ліжка дивилися на вулицю з висоти третього поверху.
Щойно корчмар пішов, Ранд відчинив двері і впустив Лояла та Гюріна до своєї кімнати.
— Від цього місця у мене аж серце холоне, — поскаржився він. — Усі дивляться на тебе так, наче думають, що у тебе ворожі наміри. Я повертаюсь до Висілка, хоча б на годинку. Принаймні люди там сміються. Хто з вас хоче першим відбути варту біля Рога?
— Я залишуся, — негайно озвався Лоял. — Хочу трохи почитати. Якщо я й не бачив поки що жодного оґіра, це ще не означає, що тут нема каменярів зі стеддінґу Тсофу. Він не так далеко від цього міста.
— Я гадав, ти мав би хотіти з ними зустрітися.
— М-м-м... Ні, Ранде. Минулого разу вони надто цікавилися, чому це я один у світах. Якщо вони отримали якусь звістку зі стеддінґу Шанґтай... Ні, гадаю, мені краще залишитися тут і почитати.
Ранд похитав головою. Він часто забував про те, що Лоял, по суті, втік із дому для того, щоб подивитися світ.
— А ти як, Гюріне? У Висілку грає музика, і люди там сміються. Можу побитися об заклад, що там ніхто не грає в Даес Дае’мар.
— Я б не був такий упевнений щодо цього, лорде Ранде. В будь-якому разі я дуже вдячний вам за запрошення, та краще я відмовлюся. У Висілку стільки бійок... навіть убивств... що там пахне паленим. Якщо ви розумієте, про що я. Навряд чи вони насміляться зачепити лорда; звісно, солдати скрутять у баранячий ріг того, хто на таке насмілиться. Але якщо ваша ласка, я би краще посидів за келишком у залі.
— Гюріне, ти не мусиш питати у мене дозволу будь на що. Ти це знаєш.
— Як скажете, мілорде. — Нюхач ледь помітно вклонився.
Ранд тяжко зітхнув. Якщо вони незабаром не поїдуть із Кайрена, Гюрін точно почне кланятися та розшаркуватися. І якщо це побачать Мет і Перрин, ці двоє вже подбають, щоби Ранд про це ніколи не забув.
— Сподіваюся, Інґтара нічого не затримає. Якщо він не з’явиться найближчим часом, нам доведеться доправити Ріг до Фал Дари самим. — Він намацав крізь камзол аркушик, що залишила йому Селін. — Ми змушені будемо це зробити. Лояле, коли я повернуся, ти зможеш трохи прогулятися містом.
— Я б радше цього не робив, — відповів Лоял.
Гюрін разом із Рандом спустився сходами. Коли вони порівнялись із залою, звідти вискочив Куале і, кланяючись, сунув Ранду в руки тацю. На ній лежало три згорнутих та запечатаних пергаменти. Ранд узяв їх, оскільки, вочевидь, саме цього чекав від нього Куале. Пергамент був дуже якісний, м’який, гладенький. Дорогий.
— Що це таке? — поцікавився він.
— Запрошення, мілорде, що ж іще? — знову вклонився Куале. — Від трьох благородних Домів. — Він зробив ще один уклін, спрямований кудись удалину.
— Хто б міг прислати мені запрошення? — Ранд покрутив згортки пергаментів у руці. Жодний із відвідувачів, що сиділи за столами, не дивився в його бік, але він відчував, що вони одначе спостерігають за ним. Печатки були йому незнайомі. Серед них не було печатки з півмісяцем та зірками, яку використовувала Селін. — І хто б міг дізнатися, що я тут?
— На цю мить — будь-хто, лорде Ранде, — неголосно сказав Гюрін. Схоже, він теж відчував на собі пильні погляди. — Вартові біля воріт не будуть мовчати про прибуття до Кайрена чужоземного лорда. Конюх, корчмар... кожний розповідає, що знає, якщо сподівається отримати з цього зиск, мілорде.
Скривившись, Ранд ступив два кроки й кинув запрошення у вогонь. Вони зайнялися миттєво.
— Я не граю в Даес Дае’мар, — промовив він досить голосно, аби його міг розчути кожний у залі. Навіть Куале не дивився на нього. — Я не маю жодного стосунку до Великої гри. Я лише чекаю тут на декого зі своїх друзів.
Гюрін схопив його за руку.
— Прошу, лорде Ранде, — зашепотів він із притиском, — прошу, не робіть так більше ніколи.