— Більше ніколи? Ти що, гадаєш, що будуть іще запрошення?
— Я впевнений, що будуть. Світло, та ви нагадуєте мені Теву, коли той так оскаженів через дзижчання оси біля свого вуха, що буцнув ногою осине гніздо. Ви щойно переконали кожного в цій кімнаті, що задіяні у найпотаємніших глибинах Гри. Коли вони побачили, що ви заперечуєте свою участь у Грі, вони вирішили, що ви граєте дуже й дуже приховано. Усі лорди та леді в Кайрені грають у Гру. — Нюхач кинув погляд на запрошення, що чорніли та жолобились у вогні, і спохмурнів: — І ви, в цьому можна не сумніватися, нажили собі ворогів у трьох Домах. Не дуже значних, інакше вони би так швидко не відреагували, але хоч як, а високородних. Вам треба відповідати на всі запрошення, які ви одержуватимете, мілорде. Можете відхиляти запрошення, якщо забажаєте, — але вони щось прочитають у тому, чиї саме запрошення ви відхилили. Звісно, якщо ви відхилите всі запрошення, або всі приймете...
— Я не братиму в цьому участі, — стиха промовив Ранд. — І ми поїдемо з Кайрена якнайшвидше. — Стиснувши кулаки, він сунув руки в кишені камзола і відчув згорнуту цидулку Селін. Витягши аркушик, він розгладив його об полу камзола. — Поїдемо, як тільки зможемо. — Пробурмотів він, знову ховаючи цидулку в кишеню. — Замов собі випити, Гюріне.
Ранд вийшов на вулицю, переповнений люттю. Він і сам не знав, чи лютує на себе, чи на кайренців з їхньою Великою грою, чи на Селін, що зникла невідомо-куди, чи на Морейн. Це вона заварила цю кашу, коли поцупила його одяг, а йому натомість підсунула вбрання лорда. Навіть тепер, коли він заявив, що звільнився від Айз Седай, одна з них примудряється втручатися в його життя, хай і здалеку.
Він вийшов із міста крізь ті ж ворота, у які заходив, бо це був єдиний відомий йому шлях. Вартовий, що стояв біля караульні, помітив його — яскравий камзол не давав Ранду пройти непоміченим, так само як і його зріст, що вирізняв хлопця з-поміж кайренців — і поспішив усередину приміщення, та Ранд навіть цього не помітив. Сміх і музика Висілка вабили його.
Якщо в Кайрені у своєму червоному, гаптованому золотом камзолі Ранд усім впадав в очі, то тут його вбрання якраз підходило. Частина чоловіків, що вешталися залюдненими вулицями Висілка, були одягнені в темне, як і люди в місті, але не менша частина мала на собі каптани червоні, сині, зелені, золоті, інколи такі яскраві, що вони б згодились і для бляхарів, а жінки майже всі пишалися у розшитих сукнях і барвистих хустках та шалях. Пишне вбрання часто-густо звисало лахміттями, та ще й наохляп, наче з чужого плеча, але принаймні ті, які дивилися на Ранда в його ошатному камзолі, не вважали, що з ним щось негаразд.
Одного разу йому довелося зупинитися, щоб пропустити ще одну процесію велетенських ляльок. Музики били в тамбурини, гімнасти виробляли антраша, а траллок зі свинячим рилом та іклами бився з лялькою з короною на голові. Три-чотири сумбурні удари, і траллок повалився під сміх та схвальні вигуки глядачів.
Ранд лише хмикнув. Так легко вони не вмирають.
Зупинившись, він зазирнув крізь двері до одного з великих будинків, що не мали вікон. На його подив, там виявилася одна величезна кімната, з балконами по периметру, що закінчувалась високим помостом. Дах нависав лише над помостом та балконами. Він ніколи такого не бачив і не чув. Народу на балконах було як оселедців у бочці, а багато глядачів товпилося просто перед помостом, на якому виступали актори. Проходячи повз інші такі будинки, він зазирав і до них, і бачив жонглерів, музикантів, безліч акробатів і навіть менестреля в строкатому плащі. Той співучим голосом переповідав історію з «Великого полювання на Ріг». Висока декламація.
Це нагадало йому про Тома Мерриліна, і він поспішив далі. Згадка про Тома завжди озивалася сумом. Том був справжнім другом. Другом, який віддав своє життя за нього. А я втік і дозволив йому померти.
В іншій велетенській споруді жінка в пишній білій мантії змушувала речі зникати з одного кошика та з’являтися в іншому, а то й узагалі зникати у неї в руках, розчиняючись у великих клубах диму. Юрба глядачів супроводжувала її дії голосним айканням та ойканням.
— Дві мідні монети, мій добрий лорде, — гукнув до нього чоловічок зі щурячим писком. — Два мідяки, аби подивитися на Айз Седай.
— Сумніваюся. — Ранд ще раз поглянув на жінку. Білий голуб зник у неї в руках. Айз Седай? — Ні.
Він легенько вклонився чоловічку-щурику і попростував далі.
Рухаючись крізь натовп, Ранд не знав, куди піти далі, на що ще подивитися, і раптом з дверей, над якими пишалася вивіска з жонглером, долинув лункий голос та передзвін арфи.
— ...холодний вітер дме з перевалу Шара; холод вкриває безіменну могилу. Але щороку на День Сонця на вершечку кам’яного кургану з’являється троянда, одна-однісінька, і кришталева сльозинка, наче крапля роси, блищить на пелюстках. Троянду кладе Дунсинін своєю прекрасною рукою, бо вона твердо тримає слово, що його дав Рогош Орлине Око.
Цей голос потягнув Ранда до себе, наче арканом. Він пропхався крізь двері під шквал оплесків.
— Дві мідні монетки, мій добрий лорде, — кинувся до нього схожий на щура чоловічок, який міг бути близнюком того, котрого Ранд бачив раніше. — Дві мідні монетки, аби подивитися на...
Ранд вигріб з кишені якісь монети і кинув їх чоловічку. Він ішов уперед, наче в тумані, втупившись на чоловіка на помості: той розкланювався на оплески слухачів, однією рукою притискаючи до грудей арфу, а іншою розправляючи поли свого клаптикового плаща, наче бажаючи спіймати в нього всі схвальні вигуки. Це був високий худорлявий чоловік, уже немолодий, з вусами такими ж білими, як його довге волосся. Закінчивши кланятися, він випростався і побачив Ранда. Він широко розплющив очі, і стало видно, що вони просто пронизливої блакиті.
— Том... — Шепіт Ранда загубився в галасі натовпу.
Дивлячись Ранду в очі, Том Меррилін легенько кивнув на невеличкі двері поряд зі сценою. І ось він уже знову розкланювався, усміхаючись, купаючись в оплесках.
Ранд наблизився до дверей і пройшов крізь них. За ними виявився лише вузенький коридорчик з трьома сходинками, що вели до сцени. В протилежному кінці коридору тренувався з кольоровими кульками жонглер і розминалися шестеро гімнастів.
На сходинках з’явився Том. Він накульгував на праву ногу, наче вона не згиналася до кінця. Обвівши очима жонглера та акробатів, він зневажливо дмухнув у вуса й звернувся до Ранда:
— Вони хочуть чути лише «Велике полювання на Ріг». Здавалося б, з усіма цими новинами з Геддон Мірка та Салдеї хоча би хтось мав би замовити «Караетонський цикл». Видно, цього не дочекатися, а я вже готовий сам собі заплатити, аби розповісти щось інше. — Він зміряв Ранда поглядом з голови до п’ят. — Виглядаєш так, наче справи у тебе йдуть непогано. — Він помацав комір Рандового камзола й прицмокнув: — Краще не буває.
Ранд не міг утриматися від сміху.
— Від самого Біломостя я був упевнений, що ти загинув. Морейн казала, що ти живий, але я... Світло, Томе, який я радий побачити тебе знову! Я мусив не кидати тебе, а допомогти тобі.
— Якби ти так вчинив, хлопче, це була б величезна дурість. Цього щезника... — Він озирнувся; їх ніхто не міг почути, та він усе ж таки заговорив ще тихіше: — ...Я його не цікавив. Він залишив мені невеличкий даруночок — кульгаву ногу — і погнався за вами, за тобою та Метом. Якби ви не втекли, ви б загинули, ось і все. — Він помовчав, і вигляд у нього був задумливий. — То Морейн казала, що я живий? Вона тут, з тобою?
Ранд похитав головою. Дивно, але у Тома був розчарований вигляд.
— Шкода... дуже шкода. Вона — добра жінка, навіть попри те, що вона... — Він не договорив. — Тобто їй був потрібний Мет. Або Перрин. Вони обидва непогані хлопці, і я не хочу знати, хто саме з них. — Ранд ніяково засовався і ледь не підстрибнув, коли Том наставив на нього кістлявий палець. — Але що я насправді хочу знати, то це де мої арфа і флейта. Я хочу отримати їх назад, хлопче. На тих, що у мене зараз, і порося посоромилось би грати.
— Вони у мене, Томе. Я принесу їх тобі, обіцяю. Не можу повірити, що ти живий. І не можу повірити, що ти не в Ілліані. Починається Велике полювання. Призначений приз за краще виконання «Великого полювання на Ріг». Ти ж страх як хотів там бути!