Том хмикнув:
— Після Біломостя? Навряд чи я був би зараз живий, якби туди вирушив. Навіть якби мені вдалося дістатися до корабля, перш ніж він відплив би, Домон і його хлопці взялися б розповідати усьому Ілліану байки про те, як за мною гналися траллоки. А якщо вони побачили щезника або почули про нього, перш ніж Домон віддав швартові... Більшість ілліанців вважають розповіді про траллоків і щезників казочками, але знайшлось би багато й таких, хто захотів би дізнатися, чому це вони переслідували якусь людину... І такій людині було би в Ілліані непереливки.
— Томе, я стільки маю тобі розповісти!
Менестрель не дав йому договорити.
— Іншим разом, хлопче. — Він обмінявся поглядом із щуроподібним чоловічком, що стояв на дверях. — Якщо я зараз не повернуся на сцену і не розповім наступну історію, він випустить жонглера, а тоді вони все тут потрощать на друзки, і нам перепаде на горіхи. Приходь до «Виноградного грона», що біля Джанґайських воріт. Я в цій корчмі винаймаю кімнату. Тобі будь-хто скаже, як її знайти. Десь за годину-другу я там буду. Гадаю, ще однієї оповідки з них вистачить. — Він пішов сходами вгору, кинувши через плече: — І прихопи мої арфу і флейту, чуєш?!
Розділ 26
Нелад
Ранд стрілою промчався залою на першому поверсі «Оборонця Драконової Стіни» і побіг сходами, посміхнувшись у відповідь на шокований погляд корчмаря. Ранд ладний був посміхатися, хай там що. Том живий! Він розчахнув двері й підскочив до гардероба.
Лоял з Гюріном з’явилися на порозі своєї кімнати в самих сорочках, з люльками в зубах, оповиті тоненькими струмочками диму.
— Щось трапилось, лорде Ранде? — стурбовано запитав Гюрін.
Ранд закинув вузол із Томового плаща собі на плече:
— Найкраще, що може трапитись, опріч прибуття Інґтара. Том Меррилін — живий. Він тут, у Кайрені.
— Менестрель, про якого ти мені розповідав? — перепитав Лоял. — Та це ж чудово, Ранде! Я хотів би його побачити.
— Тоді ходімо зі мною, якщо Гюрін погодиться натомість трохи побути на варті.
— Із задоволенням, лорде Ранде, — витяг Гюрін люльку з рота. — Цей набрід у залі увесь час намагався — звісно, непомітно, як вони вважали, — розговорити мене й дізнатися, хто ви такий, мілорде, і навіщо прибули до Кайрена. Я сказав їм, що ми маємо зустрітися тут із друзями, але на те вони й кайренці, аби запідозрити, що я щось приховую.
— Хай думають, що хочуть. Ходімо, Лояле.
— Мабуть, ні, — зітхнув оґір. — Гадаю, мені краще залишитися тут. — Він знову взявся за книжку, в якій так і тримав товстого пальця, аби не загубити місце, де зупинився. — Я можу зустрітися з Томом Мерриліном іншим разом.
— Лояле, ти не можеш вічно сидіти тут, наче у клітці. Ми навіть не знаємо, чи надовго затримаємося в Кайрені. Ми ж узагалі не бачили тут оґірів! А якби навіть і побачили, не стануть же вони на тебе полювати?
— Не полювати, звичайно, але... Ранде, можна сказати, що я надто квапливо полишив стеддінґ Шанґтай. Коли я повернуся додому, у мене можуть бути великі проблеми. — Вуха у Лояла поникли. — Навіть якщо мені буде стільки років, як старійшині Гамену. Можливо, мені вдасться знайти якийсь покинутий стеддінґ і поки що залишатися там...
— Якщо старійшина Гамен не пускатиме тебе назад, ти зможеш пожити в Емондовому Лузі. Це гарне місце. Чудове місце.
— Не сумніваюся, що так воно і є, Ранде, та це неможливо. Бачиш...
— Поговоримо про це, Лояле, коли до цього дійде. А тепер ти йдеш познайомитися з Томом.
Оґір підвівся. Він був чи не вдвічі вищий за Ранда, але Ранд силоміць запхав його у його довгий каптан та плащ і, підштовхуючи, змусив спуститися сходами. Тягнучи крізь загальну залу оґіра, що всіляко опинався, Ранд піймав на собі погляд корчмаря та підморгнув йому, а тоді розреготався на його переляк. Хай думає, що я йду грати в їхню кляту Велику гру. Хай думає, що йому заманеться. Том — живий.
За Джанґайськими воротами у східній стіні міста, схоже, кожний стрічний знав «Виноградне гроно». Ранд і Лоял й оком не змигнули, як опинилися на вуличці, яка досить мирно, як на Висілок, вигрівалася у променях призахідного сонця, а перед ними знаходилася шукана корчма.
Це була стара триповерхова споруда, дерев’яна, хитка, але головна зала виявилася чистенькою і повного народу. В одному кутку кілька чоловіків грали в кості, а кілька жінок в іншому — у дартс. Здебільшого тут були кайренці, біляві та сухорляві, але Ранд почув і андорський говір, й інші говірки, йому незнайомі. Всі були вдягнені так, як велось у Висілку — тут змішалися стилі пів дюжини різних країн. Дехто поглянув на них із Лоялом, коли вони ступили до зали, але за мить усі повернулися до своїх справ.
Господарювала в корчмі жінка, з волоссям таким же білим, як Томове, і з гострим поглядом, яким вона окинула і Лояла, і Ранда. Висновуючи з вимови і темної шкіри, вона не була кайренкою.
— Том Меррилін? Еге ж, є тут такий. Його кімната нагорі, перші двері праворуч. Гадаю, Дена дозволить вам зачекати на нього там... — Вона поглянула на червоний камзол Ранда, на високий комір з чаплями і з вишитою золотом ожиною на рукавах, і на його меч, тому додала: — ...Мілорде.
Сходинки рипіли під чоботами Ранда — а що вже було казати про Лояла! Ранду здавалося, що будинок ось-ось розвалиться. Він знайшов потрібні двері й постукав, розмірковуючи, хто така ця Дена.
— Заходьте, — озвався жіночий голос. — Я не можу вам відчинити.
Ранд нерішуче штовхнув двері й зазирнув до кімнати. Широке ліжко із зім’ятими ковдрами приткнулося до стіни. Пара шаф, кілька окутих міддю скринь та валіз, стіл та два дерев’яні стільці складали решту вмеблювання. На ліжку, підібгавши ноги й підіткнувши спідниці, сиділа струнка жінка, а шість різнокольорових кульок колесом крутилися в повітрі між її руками.
— Хоч що там у вас, — промовила вона, не відводячи очей від рухливих кульок, — залиште це на столі. Том заплатить, коли повернеться.
— Ви Дена? — запитав Ранд.
Жінка дала усім кулькам опуститися їй у руки і розвернулася до Ранда. Вона була хіба на кілька років старша за нього, гарненька, зі світлою шкірою, як у всіх кайренок, і з темним волоссям, що вільно спадало їй на плечі.
— Я вас не знаю. Це моя кімната, моя і Тома Мерриліна.
— Хазяйка сказала, що з вашого дозволу ми зможемо зачекати тут на Тома, — промовив Ранд.
— Ми?
Ранд ступив крок у кімнату, і Лоял отримав можливість підпірнути під двері. Брови на жіночому обличчі поповзли догори:
— То оґіри повернулися? Я Дена. І чого ж вам треба?
Вона кинула підкреслений погляд на камзол Ранда, не залишивши жодних сумнівів, що «мілорда» вона не додає аж ніяк не через забудькуватість. Утім, клеймо чаплі на піхвах та руків’ї меча знову змусило її високо звести брови.
Ранд показав згорток, що тримав у руках:
— Я приніс Тому його арфу, а ще флейту. А ще я хочу з ним поговорити, — поквапився він додати, бо йому здалося, що вона збирається сказати, що він може залишити інструменти і йти. — Я дуже давно його не бачив.
Вона подивилася на вузол:
— Том завжди побивався, що вже не має найкращої у світі флейти й арфи. Він так розповідає про них, що можна подумати, наче він був придворним бардом. Дуже добре. Можете зачекати, але мені треба тренуватися. Том каже, що наступного тижня візьме мене з собою виступати в залах. — Вона легко підвелася й пересіла на один із двох стільців, жестом показавши Лоялу, що він може сісти на ліжко. — Якщо ви зламаєте один з цих стільців, друже оґіре, Зара змусить Тома заплатити за шість.
Усівшись на другий стілець — він загрозливо скрипнув навіть під його вагою, — Ранд назвав їхні з Лоялом імена і невпевнено запитав:
— А ви Томова учениця?