Дена усміхнулася кутиком рота:
— Можна сказати і так.
Вона повернулася до свого жонглювання і тепер дивилася лише на кульки, що літали по колу.
— Я ніколи не чув про жінок-менестрелів, — зауважив Лоял.
— Я буду першою. — Велике коло розпалося на два менших, що перетиналися між собою. — Я зможу подивитися весь світ. Том каже, коли ми заробимо достатньо грошей, то поїдемо до Тіру. — Тепер вона підкидала по три кульки кожною рукою. — А потім, можливо, і на острови Морського народу. Атга’ан Мір щедро платять менестрелям.
Ранд обдивився кімнату, з усіма цими скринями та шафами. Не схоже було, щоби тут хтось збирався в мандри найближчим часом. На підвіконні у вазоні була навіть якась рослинка. Його погляд зупинився на широкому ліжку, на якому сидів наразі Лоял. Іншого ліжка в кімнаті не було. Це моя кімната, моя і Тома Мерриліна. Дена з викликом подивилася на нього крізь колесо з кульок — вона знову повернулася до трюку з колесом, і Ранд зашарівся.
Він прокашлявся.
— Може, нам краще зачекати внизу, — почав було він, але цієї миті двері розчинилися і на порозі з’явився Том. Плащ закручувався йому біля щиколоток, латки тріпотіли. На спині у нього висіли арфа та флейта у футлярах. Через свій поважний вік футляри з червонуватого дерева глянсувато блищали.
Дена змусила кульки ковзнути до кишені, кинулася назустріч Тому й обійняла його за шию, хоч для цього їй довелося звестися навшпиньки.
— Я нудьгувала без тебе, — сказала вона й поцілувала його.
Поцілунок усе не кінчався, і Ранд уже став подумувати, чи не краще йому та Лоялу піти, аж тут Дена, зітхнувши, відпустила Тома.
— Уявляєш, дівчинко, що тепер утнув цей пришелепуватий Сіґан? — заговорив Том, дивлячись на неї. — Підрядив банду довбанів, що йменують себе «лицедіями». Вони походжають із таким виглядом, наче вони і є Роґош Орлине Око, і Блейз, і Ґейдал Кейн, і... Ох! Вішають позаду себе шматок розмальованої ганчірки з тим, щоби переконати публіку, що вони, бовдури такі, знаходяться в Матучинському палаці або ж на високих перевалах Судних гір. Це я змушую слухача побачити кожне знамено, внюхати запах кожної битви, відчути кожну емоцію. Я змушую їх повірити, що вони є Ґейдалом Кейном. Якщо він випустить цих недоумків услід за мною, його заклад рознесуть на друзки і його ж у них зариють!
— Томе, у нас гості: Лоял, син Арента, сина Галена. О, а ще хлопець, який називає себе Рандом аль’Тором.
Том подивився поверх її голови й зустрівся очима з Рандом.
— Залиш нас на якийсь час, Дено. Ось, тримай. — Він уклав дівчині в руку кілька срібних монет. — Ножі для тебе готові. Може, сходиш і розплатишся за них з Івоном? — Він провів по її гладенькій щічці шорсткими кісточками пальців. — Йди. За мною не заіржавіє.
Вона подивилася на нього похмуро, але накинула плащ на плечі, пробурмотівши:
— Я ще подивлюся, як Івон відбалансував ті ножі.
— Колись із неї вийде справжній бард, — гордо мовив Том, коли за нею зачинилися двері. — Вона слухає оповідку один раз — лише один раз, зауважте! — і вона вже її схопила, і не тільки слова, а всі нюанси, і ритм також. Вона має добрий хист до арфи, а на флейті з першого разу заграла краще, ніж тобі будь-коли вдавалося. — Він поклав дерев’яні футляри з інструментами на одну з більших скринь і гепнувся на стілець, що його звільнила Дена. — Дорогою сюди я завітав до Кеймліна. Базел Ґілл сказав мені, що ти вирушив разом із оґіром та іншими. — Він уклонився Лоялу, навіть примудрившись помахати плащем, попри те, що він на ньому сидів. — Радий познайомитися з вами, Лояле, сину Арента, сина Галена.
— А я — з вами, Томе Меррилін. — Лоял підвівся зі стільця, аби вклонитися у відповідь; коли він випростався, то ледь не вперся головою у стелю, тож поспіхом сів знову. — Молода жінка сказала, що вона хоче стати менестрелем.
Том зневажливо похитав головою:
— Це не життя для жінки. До речі, для чоловіка це теж не найкраще життя. Мандрувати з містечка до містечка, з селища до селища і не знати, як вони спробують надурити тебе цього разу, а часто-густо ще й не знаючи, чи вдасться заробити на обід. Ні, я її відраджу. На неї чекає життя придворного барда при якомусь королі чи королеві. Та нехай! Ви прийшли сюди не про Дену поговорити. Мої інструменти, хлопче! Ти їх приніс?
Ранд підштовхнув до нього згорток, що лежав між ними на столі. Том квапливо розгорнув його, закліпав очима, упізнавши свій старий плащ, так само вкритий барвистими латками, як і той, що був на ньому наразі, а тоді відкрив цупкий шкіряний футляр і кивнув головою, побачивши вилискуючу золотом і сріблом флейту, що лежала там, мов у гніздечку.
— Я заробляв нею собі на хліб та дах над головою, коли ми з тобою розлучилися, — мовив Ранд.
— Знаю, — сухо відказав менестрель. — Я ночував у тих же корчмах, але мусив виступати з жонглюванням та кількома простенькими казочками, оскільки не мав своєї флейти та... Ти не чіпав арфи? — Він похапцем розкрив інший футляр із темної шкіри й витяг з нього арфу, прикрашену, як і флейта, золотом і сріблом, і тримав її ніжно, наче дитину. — Твої незграбні пальці овечого пастуха не годяться для арфи.
— Я її не торкався, — запевнив його Ранд.
Том щипнув одну струну, іншу... поморщився.
— Принаймні у тебе вистачило розуму не намагатися її настроювати, — буркнув він.
Ранд нахилився через стіл, ближче до нього:
— Томе, ти хотів іти до Ілліана, щоби побачити початок Великого полювання і бути одним із перших, хто складе про це нові оповідки, але не зміг, так? А що ти скажеш на мою заяву, що ти ще можеш узяти в цьому участь?! У перших лавах!
Лоял неспокійно засовався:
— Ранде, ти впевнений?..
Ранд жестом обірвав його, не відводячи очей від Тома.
Помітивши знаки оґіра, Том насупив брови:
— Це залежатиме від того, яку саме участь і яким чином. Якщо у тебе є підстави вважати, що один із мисливців прямує саме сюди... Гадаю, зараз вони вже вирушили з Ілліана, але якщо він навіть скакатиме напрямки, це займе у нього не один тиждень, а чого б він мав діяти саме так? Хіба що це хтось із новачків, хто раніше ніколи не з’являвся в Ілліані. Ні, він не матиме жодних шансів потрапити в легенди, як би не пнувся.
— Немає жодного значення, залишило Полювання Ілліан чи ні. — Ранд почув, як Лоялу перехопило подих. — Томе, Ріг Валіра у нас.
На мить запала мертва тиша. Том розірвав її реготом.
— Ріг Валіра у вас двох? У пастуха й оґіра-безбородька Ріг?.. — Він склався від сміху, ляскаючи себе по коліну. — Ріг Валіра!
— Але він у нас, — серйозно промовив Лоял.
Том нарешті продихався, хоч не міг ще до кінця придушити останні судомні смішки.
— Не знаю, що ви там знайшли, але можу відвести вас до десятка таверн, де хазяїн вам розповість, що він має приятеля, який знає одного чоловіка, який уже знайшов Ріг; розповість вам і те, як той його знайшов... і розповідатиме, доки ви купуватимете його ель. Можу відвести вас і до трьох типів, які продадуть вам Ріг, присягнувши Світлом і власними душами, що Ріг цей справжній і той самий. В місті є навіть один лорд, який стверджує, що він зберігає Ріг під замком у своєму маєтку. Каже, що цей скарб є спадковим у його Домі, починаючи ще зі Світотрощі. Не знаю, чи мисливці колись розшукають Ріг, але впродовж Полювання вони вполюють десять тисяч побрехеньок, це точно.
— Морейн каже, що це Ріг, — промовив Ранд.
Веселощі Тома як ножем відрізало:
— Вона так каже? Мені здалося, ти казав, що її з тобою нема.
— Її тут нема, Томе. Я не бачив її, відколи залишив Фал Дару, що у Шайнарі, а за цілий місяць, що передував цьому, вона мені й двох слів не сказала. — Він не зміг прибрати гіркоти зі свого голосу. А коли щось казала, я бажав, аби вона краще до мене не зверталася. Ніколи я більше не танцюватиму під її дудку, спопели її Світло, її та решту Айз Седай. Ні. Не Еґвейн. І не Найнів. Він бачив, що Том уважно за ним спостерігає. — Її тут нема, Томе. Не знаю, де вона зараз, і знати не хочу.