Том гірко зітхнув.
Ранд здригнувся. Чому Морейн не вчинила так зі мною?
— Ти кажеш про шанс, Томе? Ти гадаєш, він якимсь чином міг із цим упоратися? Не збожеволіти? Не вмерти?
— Оувін боровся з цим майже три роки. Він ніколи не зробив нікому нічого лихого. Він не застосовував Силу, якщо тільки не був змушений це зробити, та й тоді лише для того, аби допомогти своєму селищу. Він... — Том звів руки догори. — Гадаю, тут нічого не можна було вдіяти. Його сусіди казали мені, що він поводився дивно впродовж усього останнього року. Вони не дуже хотіли про це говорити, а коли дізналися, що я його дядько, ледь не каменували мене. Припускаю, що він і насправді почав божеволіти. Але це була моя рідна кров, хлопче. Не можу я любити Айз Седай за те, що вони з ним зробили, навіть якщо вони мусили так вчинити. Але якщо Морейн відпустила тебе, тебе це не стосується.
Якусь мить Ранд мовчав. Бовдур! Звісно, нема жодного способу впоратися з цим. На тебе чекає божевілля й смерть, як не крути. Але Ба’алзамон казав...
— Ні! — Він почервонів під допитливим поглядом Тома. — Тобто я хочу сказати, я тут ні до чого, Томе. Але я маю Ріг Валіра. Тільки уяви собі, Томе — Ріг Валіра. Інші менестрелі можуть розповідати про нього казки, але ти зможеш казати, що тримав його у руках. — Він відчув, що говорить наразі словами Селін, але це його не зупинило, лише промайнула думка: куди ж це Селін поділася? — Я би понад усе хотів, аби ти пішов із нами, Томе.
Том звів брови, наче розмірковуючи над його словами, але за якусь мить рішуче похитав головою:
— Хлопче, ти мені подобаєшся, але ти знаєш, втім, як і я, що раніше я допомагав лише тому, що у справу були замішані Айз Седай. Сіґан не намагається надурити мене більше, ніж я від нього очікую, а якщо ще додати сюди Королівський дар, мені стільки ніколи по селах не заробити. На мій величезний подив, Дена, схоже, мене кохає, і — на не менший мій подив — я відповідаю їй таким самим почуттям. От скажи, чого б я мав усе це покинути й знову дати траллокам та Друзям Морока сісти собі на хвіст? Ріг Валіра? Так, це спокуса, погоджуюся, але — ні. Ні, я не хочу знову бути вплутаним у таке.
Він нахилився і взяв один із дерев’яних футлярів з інструментами, вузький та довгий. Коли він розкрив його, всередині виявилася флейта, досить просто зроблена, але оправлена в срібло. Знову закривши футляр, він присунув його до Ранда.
— Можливо, одного дня тобі знову доведеться заробляти собі на вечерю, хлопче.
— Можливо, — відказав Ранд. — Але ж ми з тобою зможемо ще поговорити? Я буду в...
Менестрель не дав йому договорити, похитавши головою:
— Краще покінчити з цим одним махом, хлопче. Якщо ми з тобою бачитимемося, хай ти навіть і не згадуватимеш про Ріг, я не зможу викинути його з голови. А я не хочу вплутуватися в цю історію. І не буду.
Коли Ранд пішов, Том скинув плащ на ліжко, а сам залишився сидіти біля столу, спершись на нього ліктями. Ріг Валіра. Як цей фермерчук знайшов... Він відігнав від себе такі думки. Варто ще трохи подумати про Ріг, і він опиниться на шляху до Шайнару разом із Рандом... Так, це була б історія: про те, як везли Ріг Валіра до Порубіжних земель, а траллоки та Друзі Морока насідали на п’яти. Насупившись, він нагадав собі про Дену. Навіть якби вона його не кохала, такий талант, як у неї, зустрінеш не кожного дня. А вона його таки кохає, хоч він і не може втямити, як таке може бути.
— Старий дурень, — пробурмотів він.
— От-от, старий дурень, — почув він від дверей голос Зери. Том сіпнувся: він так поринув у свої думки, що не почув, як відчинилися двері. Зеру він знав уже дуже багато років, час від часу зупиняючись у неї під час своїх мандрів, і вона на правах старого друга завжди відкрито казала йому все, що думає. — Старий дурень, який знову взявся грати в Гру Домів. Якщо вуха мене не підводять, цей молодий лорд має андорську вимову. А що він не кайренець, це факт на сто відсотків. Даес Дае’мар надто небезпечна гра і без того, аби дозволяти заморському лорду вплутувати себе в його інтриги.
Том закліпав очима, тоді пригадав, який вигляд мав Ранд. Його камзол, без сумніву, личив би будь-якому лорду. Певно, він старіє, якщо не помічає таких речей. Менестрель засмутився, коли зрозумів, що зважує — сказати Зері правду чи хай собі продовжує помилятися. А це вже схоже на Велику гру, і я мимохіть починаю брати в ній участь.
— Зеро, цей хлопець — пастух, з Межиріччя.
— А я — королева Ґелдану, — глузливо розсміялася вона. — Кажу тобі, за останні кілька років Гра в Кайрені стала небезпечною. У Кеймліні ти такого і близько бачити не міг. Тут тепер кояться вбивства. Якщо не будеш стерегтися, тобі швиденько переріжуть горлянку.
— А я тобі кажу, що більше не граю у Велику гру. Це в минулому, і тому минулому незабаром виповниться двадцять років.
— Атож. — Не схоже було, щоби вона йому повірила. — Хай так, і забудемо навіть про молодих чужоземних лордів, але ж ти почав виступати по маєтках лордів тутешніх.
— Вони добре платять.
— І вони вплетуть тебе у свої інтриги, як тільки змакітрять, як це зробити. Вони бачать людину і міркують, як її використати; для них це не менш природно, як дихати. І цей твій юний лорд тобі не допоможе; вони його живцем з’їдять.
Том відмовився від спроби переконати її, що він тут ні до чого.
— Ти прийшла, щоб це сказати мені, Зеро?
— Атож. Навіть не думай грати у Велику гру, Томе. Забудь про це. Одружись із Деною. Вона піде за тебе, зробить таку дурість, піде за такого драбиняка сивогривого. Одружись із нею і забудь про цього молодого лорда та Даес Дае’мар.
— Вдячний тобі за пораду, — сухо відказав Том. Одружитися з нею? Обтяжити її старим чоловіком. Ніколи вона не стане бардом, якщо моє минуле каменем висітиме у неї на шиї. — Якщо ти не проти, Зеро, я би трохи побув на самоті. Я виступаю сьогодні ввечері перед леді Арилін та її гостями і мушу готуватися.
Пирхнувши й похитавши головою, Зера гупнула дверима.
Том сидів, барабанячи пальцями по столу. Камзол чи не камзол, а Ранд залишився тим, ким і був — пастухом. Якби він був кимось більшим, як колись запідозрив було Том, якби він виявився чоловіком, котрий може направляти Силу, ні Морейн, ні жодна інша Айз Седай ніколи не відпустила би його на всі чотири сторони невгамованим. Ріг чи не Ріг, а хлопець — лише пастух. Пастух, та й по всьому.
— Він тут ні до чого, — сказав він уголос. — І я також.
Розділ 27
Тінь серед ночі
— Не розумію, — поскаржився Лоял. — Я майже весь час вигравав. А тоді прийшла Дена, взялася до гри і все відіграла. Вигравала кожний кидок. Вона сказала, хай це буде невеличким уроком. Що вона мала на увазі?
Ранд та оґір йшли Висілком, покинувши «Виноградне гроно». Сонце червоною кулькою швидко скочувалося за обрій, уже наполовину заховавшися за ним, простеляючи за спинами приятелів довгі вечірні тіні. На вулиці було порожньо, лише одна з гігантських ляльок, траллок з цапиними рогами та мечем на поясі, рухалася в їхньому напрямку у супроводі п’ятьох чоловіків, що керували нею, смикаючи за довгі жердини. З інших вулиць Висілка, де купчилися розважальні зали і таверни, ще долинали звуки веселощів, але тут, на цій вуличці, двері вже були замкнені, а вікна закриті віконницями.
Ранд припинив вертіти в руках дерев’яний футляр із флейтою усередині й повісив його собі на плече. Так, мабуть, не варто мені було очікувати, що він кине все і піде зі мною, але принаймні поговорити зі мною він міг. Світло, як же я хочу, аби Інґтар нарешті з’явився! Сунувши руки в кишені, він знову наткнувся на цидулку Селін.
— Ти не думаєш, що вона... — Лоял затнувся й ніяково замовчав. — ...Адже не може бути, щоби вона махлювала? Усі посміхалися, наче вона показує якийсь фокус-покус.
Ранд щільніше загорнувся у плащ. Треба забирати Ріг і йти звідси. Якщо ми чекатимемо на Інґтара, може статися будь-що. Фейн прийде сюди рано чи пізно. Я маю випередити його. Чоловіки з лялькою були вже зовсім близько.