— Ранде, — зненацька промовив Лоял, — гадаю, це не...
Чоловіки раптом з грюкотом кинули жердини просто на брудну землю; траллок же, замість ляпнутися разом із жердинами, розчепірив руки і стрибнув до Ранда.
Часу роздумувати не було. Інстинктивним рухом Ранд вихопив меч із піхов, і той протяв сутінки блискучою дугою. «Місяць сходить над озерами». Траллок захитався й упав горічерева, зайшовшись бульканням та гарчанням, що змовкло не одразу.
На якусь мить усе завмерло. Тоді ляльководи — це мусили бути Друзі Морока, хто ж іще — перевівши погляд з розпростертого траллока на Ранда з мечем у руках та Лояла поряд із ним, розвернулися й кинулися навтьоки.
Ранд теж дивився на траллока. Порожнеча обступила його раніше, ніж рука встигла лягти на руків’я меча; саїдін сяяла йому в голові, ваблячи до себе й викликаючи нудоту. Зусиллям волі він змусив порожнечу зникнути й облизав пересохлі губи. Тепер, без оболонки порожнечі, він відчув, як морозом продирає по шкірі страх.
— Лояле, нам треба швидко повертатися до корчми. Гюрін там сам, а вони... — Ранд захрипів, бо його відірвала від землі довжелезна рука, притиснувши його власні руки до боків, так що він не міг поворухнутися. Волохата п’ятірня вхопила його за горло. Краєм ока він побачив у себе над головою ікласте рило. Страшенний сморід забив хлопцеві віддих мішаниною з прокислого поту та духу свинарні.
Але рука, що несподівано вхопила Ранда за горло, так само стрімко відлетіла вбік. Ранд приголомшено побачив, як товсті пальці оґіра лещатами затисли зап’ясток траллока.
— Тримайся, Ранде, — голос Лояла виказував його напруження. Іншою рукою оґір ухопив траллока за ту лапу, що ще тримала Ранда над землею. — Тримайся.
Оґір і траллок зчепилися в боротьбі, а Ранда теліпало з боку в бік. Раптом він відчув, що траллок випустив його. Похитуючись, Ранд відступив на два кроки вбік і розвернувся, піднявши меча.
Лоял обхопив траллока з кнурячим рилом ззаду і, вчепившись тому в зап’ясток однієї руки та передпліччя іншої, широко розвів їх. Оґір важко дихав від натуги, а траллок гортанно гарчав грубою нелюдською мовою і відкидав голову назад, силкуючись зачепити Лояла іклом. Чоботи супротивників рили землю.
Ранд намагався зайняти таку позицію, аби встромити меч у траллока, не зачепивши Лояла, та оґір і траллок кружляли у дикому танці так химерно, що він не бачив жодного просвіту.
З хрипким гарчанням траллок висмикнув ліву руку, але Лоял не дав йому звільнитися остаточно, піймавши його шию в захват і притягнувши до себе. Траллок кігтями дотягнувся до руків’я свого схожого на косу меча; він висів на його правому боці, пристосований для шульги, і лезо темної сталі помалу стало вислизати з піхов. І при цьому вони весь час рухалися, не давали Рандові змоги вдарити мечем, не ризикуючи черкнути Лояла.
Сила. З нею можна це зробити. Як — він не знав, але й не знав, що іще можна було вдіяти. Меч траллока вже наполовину темнів над піхвами. Щойно він витягне криве лезо — і Лояла не стане.
Проти своєї волі Ранд сформував порожнечу. Саїдін світила йому, кликала його. Наче в тумані, він пригадував часи, коли саїдін співала йому; але зараз вона лише притягувала його до себе, як аромат квітки вабить до себе бджолу, як купа гною приваблює до себе муху. Він відкрився саїдін, потягнувся до неї. Там нічого не було. Це було так само, як намагатися схопити світло. Пляма гнилі ковзнула в Ранда, бруднячи його, але потік світла не пішов крізь нього. Відчуваючи, як тягне, як вабить здалеку безум, Ранд робив відчайдушні спробу за спробою. І раз у раз знаходив лише гнилизну.
Раптом різким ривком Лоял віджбурнув траллока вбік із такою силою, що потвора покотилася шкереберть, вгатившись у стіну. Траллок ударився головою, пролунав гучний тріск, і він сповз по стіні, де й залишився лежати з головою, вивернутою під неймовірним кутом. Лоял завмер, дивлячись на нього, груди його важко здіймалися й опускалися.
Ранд якусь мить дивився на це з порожнечі, не розуміючи, що сталося. Втямивши, він негайно відпустив порожнечу разом зі зуроченим світлом і поспішив до Лояла.
— Я раніше ніколи не вбивав, Ранде, — тремтячим голосом видихнув Лоял.
— Інакше він убив би тебе, — відповів йому Ранд. Він стурбовано дивився на провулки, на вікна, затулені віконницями, на двері, закладені на засуви. Там, де було два траллоки, мають бути інші. — Мені шкода, що тобі довелося зробити це, Лояле, та інакше він нас обох убив би чи з нами трапилось би ще щось гірше.
— Знаю, але мені це не подобається. Навіть якщо це траллок. — Вказуючи в той бік, де в просвіті вулиці сідало сонце, оґір схопив Ранда за руку: — Он там ще один.
Проти сонця Ранд не міг роздивитися деталей, але, здається, до них наближалася ще одна група чоловіків з величезною лялькою. Може, тому, що тепер знав, куди дивитися, він помітив, що «лялька» надто природно рухала ногами, а голова з хоботом раз у раз підіймалася і нюшила повітря, хоч ніхто з чоловіків і не торкався прив’язаних до неї жердин. Він не думав, що траллок та Друзі Морока помітили їх із Лоялом крізь вечірні тіні, бо ті не пришвидшили кроків. Але хоч як, а було зрозуміло, що вони полюють на нього, і вони рухалися на них.
— Фейн знає, що я десь тут, на вулицях, — мовив він, поспіхом витираючи лезо об куртку мертвого траллока. — Він вислав їх знайти мене. Але він не хоче, аби траллоків помітили, інакше не став би їх маскувати. Якщо нам удасться дістатися людних вулиць, ми будемо в безпеці. Нам треба повертатися до Гюріна. Якщо Фейн знайде його, самого, і з Рогом...
Він потяг Лояла до найближчого провулка і повернув туди, звідки гучніше лунали сміх та музика, але їм вдалося пройти лише трохи, коли на порожній вулиці попереду з’явилася наступна група чоловіків із лялькою, що не була лялькою. Ранд і Лоял завернули за ріг. Вулиця повела їх на схід.
Щоразу, коли Ранд намагався рухатися на звуки музики та сміху, шлях йому перетинав траллок, і часто — нюшачи повітря, щоби взяти слід. Деякі траллоки полюють, покладаючись на нюх. Інколи, там, де ніхто його не міг бачити, траллок пересувався без супроводу. Кілька разів Ранду здалося, що цього траллока він уже бачив раніше. Потвори змикали кільце, аби не дати йому та Лоялу залишити безлюдні вулиці. Помалу їх відтісняли на схід, подалі від міста, від Гюріна, подалі від інших людей, гнали вузькими провулками, що потроху занурювалися в темряву, то підіймаючись схилами пагорбів, то спускаючись униз. Проминаючи будівлі, Ранд уважно в них вдивлявся. На превеликий жаль, високі будинки були надійно замкнені на ніч. Навіть якщо гамселити у двері, доки хтось відчинить, і навіть якщо їх із Лоялом впустять, жодні двері не зупинять траллока. Це лише збільшить число жертв.
— Ранде, — зауважив нарешті Лоял, — більше нема куди йти.
Вони дісталися східного краю Висілка; високі будинки праворуч й ліворуч від них були останніми. На горішніх поверхах вікна ще світилися, наче на глум, але вікна й двері поверхів нижніх були міцно зачинені. Попереду лежали пагорби, загорнуті в напівтемряву, голі, без жодного фермерського будиночка. Крізь сутінь він роздивився, що один із більших пагорбів, десь за милю від них, обведений високими мурами — ті біліли примарами, — а за мурами темніли неясні абриси будівель.
— Коли вони випхають нас звідси, їм уже не треба буде ховатися від сторонніх очей, — зауважив Лоял.
Ранд вказав рукою на стіни навколо пагорба.
— Ці стіни можуть зупинити траллока. Це, певно, маєток якогось лорда. Може, нас туди впустять. Оґір і чужоземний лорд, га? Цей камзол рано чи пізно мав стати у пригоді.
Він подивився уздовж вулиці, якою вони прийшли. Траллоків поки що не було видно, але він про всяк випадок завів Лояла за ріг будинку.
— Мені здається, це господа ілюмінаторів, Ранде. А ілюмінатори ревно зберігають свої секрети. Гадаю, з’явися тут Ґалдріан власною персоною, вони б і його не впустили за цю стіну.