— І в яку халепу ви вскочили цього разу? — пролунав знайомий жіночий голос, а через мить війнуло гірким ароматом парфумів.
Ранд широко розкрив очі: з-за рогу, який вони щойно обігнули, до них прямувала Селін, і її біла сукня ясніла крізь присмерк.
— Як ви сюди потрапили? Що ви тут робите? Вам треба тікати, і то негайно. Біжіть! За нами женуться траллоки.
— Я бачила. — Голос її звучав холодно, але спокійно-незворушно. — Я пішла вас шукати й побачила, що ви дозволяєте траллокам заганяти себе, наче ті вівці. Як може чоловік, що володіє Рогом Валіра, дозволити так із собою поводитися?
— Я не прихопив його із собою, — огризнувся він, — і я не розумію, яка мені була б з нього користь? Я ж не став би викликати мертвих героїв прийти й порятувати мене від траллоків. Селін, вам треба забиратися звідси. Негайно!
Він визирнув з-за рогу.
На відстані ста кроків, не більше, з сусіднього провулка сторожко вистромилася рогата голова траллока. Потвора нюшила повітря. Велика тінь поруч із нею мала належати ще одному траллоку. І Ранд помітив ще й менші тіні. Друзі Морока.
— Надто пізно, — пробурмотів Ранд. Він пересунув футляр із флейтою, стягнув із себе плащ і накинув його жінці на плечі. Плащ був достатньо довгий, під ним цілковито сховалася її біла сукня, і він ще волочився по землі. — Вам доведеться притримувати його, коли бігтимете, — сказав він їй. — Лояле, якщо вони не впустять нас усередину, ми знайдемо спосіб прокрастися туди непомітно.
— Але ж, Ранде...
— Волієш зачекати тут на траллоків? — Він підштовхнув Лояла, і коли той зрушив із місця, подав руку Селін, аби разом з нею побігти вслід. — Знайди таку стежку, щоб нам в’язи собі не скрутити.
— Ви дозволяєте собі нервуватися, — зауважила Селін. Здавалося, не відставати від Лояла у напівпомерклому світлі їй вдавалося легше, ніж Рандові. — Шукайте Єднання і зберігайте спокій. Той, на кого чекає велич, повинен завжди бути спокійним.
— Вас можуть почути траллоки, — відповів Ранд. — Я не шукаю величі.
Йому здалося, що він розчув, як вона роздратовано хмикнула.
Іноді вони спотикалися на підступних камінцях, але шлях крізь пагорби виявився неважким, навіть попри присмеркові тіні. Люди давно перевели на дрова усі дерева і навіть чагарник зі схилів. Тут не було жодної рослинності, крім високої, до колін, трави, і вона м’яко шелестіла у них під ногами. Здійнявся легенький нічний вітерець. Ранд боявся, що він може донести до траллоків їхній запах.
Лоял зупинився, коли вони дісталися стіни. Стіна була вдвічі вища за нього — кам’яна, вкрита білуватою штукатуркою. Ранд озирнувся, вдивляючись у бік Висілка. Від міських стін, наче спиці гігантського колеса, тяглися смуги освітлених вікон.
— Лояле, — тихо промовив він, — ти їх бачиш? Вони йдуть за нами?
Оґір кинув погляд у напрямку Висілка і сумно кивнув:
— Я бачу лише кількох траллоків, але вони рухаються сюди. Біжать. Ранде, я справді не думаю...
Селін обірвала його:
— Якщо він хоче увійти, Деревний брате, йому знадобляться двері. Такі, як оці. — Вона вказала на пляму, що темніла на білій стіні трохи віддалік. Навіть почувши це, Ранд не був упевнений, що це насправді двері, але коли вона, наблизившись, узялася за них, двері відчинилися.
— Ранде, — почав було Лоял.
Ранд підштовхнув його до дверей:
— Не зараз, Лояле. І тихо. Ми ховаємося, не забув?
Він завів своїх супутників усередину і зачинив за собою двері. В стіні були скоби для засува, але засува ніде не було видно. Нікого ці двері не зупинять, але, може, траллоки засумніваються, заходити сюди чи ні.
Вони опинилися на доріжці, що вела схилом угору, пролягаючи між двох довгих споруд без вікон. На перший погляд вони здалися йому кам’яними, але потім він додивився, що білий тиньк нанесений на дерев’яні стіни. Тим часом так стемніло, що стіни, відбиваючи місячне сяйво, здавалося, світилися.
— Хай нас краще затримають ілюмінатори, ніж схоплять траллоки, — пробурмотів Ранд, починаючи підійматися пагорбом.
— Але про це я ж і намагаюся тобі сказати, — заперечив Лоял. — Я чув, ілюмінатори убивають тих, хто вдирається в їхні володіння. Вони суворо оберігають свої секрети й не зволікають з розправою.
Ранд став як укопаний і озирнувся на двері. За ними, як і раніше, були траллоки. Хай там що, але краще мати справу з людьми, ніж з ними. Можливо, йому вдасться вмовити ілюмінаторів їх відпустити; траллоки ж спершу вбивають, а вже потім слухають.
— Мені шкода, що я втягнув вас у це, Селін.
— Небезпека — це справді щось особливе, — стиха промовила вона. — Досі ви справлялися непогано. То подивимось, що ми тут знайдемо?
Ледь зачепивши Ранда, проходячи повз, Селін попростувала доріжкою вглиб подвір’я. Ранд пішов за нею, відчуваючи, як гіркуватий аромат її парфумів забиває йому дух.
На вершині пагорба доріжка закінчилася широким плацом. Гладесенько вирівняне глиняне покриття, майже таке ж світле, як тиньк, з усіх боків було оточене ще білішими глухими стінами будівель з чорними, зануреними в тінь вузенькими провулками між ними. А от праворуч від себе Ранд побачив будинок із вікнами, і світло з них, падаючи на глиняний плац, малювало жовті прямокутники на білястій глині. Ранд позадкував у темряву, бо на плацу, повільно перетинаючи відкритий простір, раптом з’явилися чоловік та жінка.
Одягнені вони були аж ніяк не по-кайренськи. Чоловік мав на собі штани, такі ж пишні, як і рукави його сорочки, і, як і сорочка — яскраво-жовті, густо гаптовані. Вишивка прикрашала й сорочку на грудях. Сукня жінки, також з вибагливо розшитим ліфом, в місячному світлі здавалася блідо-зеленою, а волосся у неї було заплетене в безліч коротеньких косиць.
— То ти кажеш, усе готово? — наполегливо запитала жінка. — Ти впевнений, Таммузе? Все?
Чоловік розвів руками:
— Ти завжди переперевіряєш за мною, Елудро. Все готово. Демонстрацію можна починати будь-коли, хоч і зараз.
— Чи всі ворота та двері замкнені? А чи замкнені?.. — Слова стихли, бо пара віддалялася, прямуючи до дальнього кінця освітленого будинку.
Ранд вивчав плац, що розкинувся перед ним, не розуміючи, що саме він бачить. Просто посередині тягнувся вгору ліс вертикальних трубок, встановлених на широкі дерев’яні платформи. Їх було кілька десятків, заввишки як Ранд і у фут, а то й більше, завширшки. Від кожної трубки по землі тягнувся темний перекручений шнур, забігаючи за невисоку стінку, завдовжки десь кроків зо три, що виднілася у кінці плацу. По периметру плац оточували всілякі дерев’яні підставки, кобильниці, стелажі, завалені піддонами, трубками, рогульками та найрізноманітнішими незрозумілими штуковинами.
Всі феєрверки, що їх Ранд бачив досі, можна було втримати в одній руці, і це було все, що він про них знав. Ну, може, ще те, що вони вибухають з оглушливим ревінням, або ж зі свистом проносяться над землею, вивергаючи іскри, що закручуються спіраллю, або вистрілюють у повітря. Поставляючи феєрверки, ілюмінатори завжди суворо попереджали, що спроба їх відкрити може закінчитися вибухом. Та й у будь-якому разі феєрверки коштували надто дорого, аби Рада Селища дозволила торкатися їх першому-ліпшому. Він добре пам’ятав, як Мет одного разу спробував це зробити; цілий тиждень з Метом ніхто не розмовляв, крім хіба що його власної матері. Єдине, що розпізнав Ранд серед цієї мішанини дивовижних речей, — це шнури. Запали. Він знав, що саме вони призначені для того, аби феєрверки підпалювати.
Кинувши останній погляд на двері, що так і залишилися незачиненими, він жестом покликав своїх супутників і повів їх в обхід труб. Якщо вони шукають місце, де можна сховатися, він волів бути якнайдалі від цих дверей.
Для цього їм довелося пробиратися вздовж стелажів, і Ранд тамував подих щоразу, коли чіпляв плечем якийсь із них. Штукенції на полицях від найменшого поштовху перекочувались і брязкотіли. На вигляд усі вони здавалися зробленими з дерева, ніде не помітно було металевих частин. Уявити лишень, який гуркіт здійметься, якщо перевернути один зі стелажів! З пострахом позирав він і на високі трубки, пригадуючи, якого тріску наробила колись одна така, завбільшки як палець. Якщо ці труби теж були феєрверками, він волів триматися від них якнайдалі.