Лоял постійно бурчав щось собі під ніс, а надто коли наштовхнувся на одну з підставок, а тоді так стрімко відскочив назад, що налетів на іншу. Оґір просувався вперед, оповитий суцільним дзенькотом та власним бурмотінням.
А от Селін зберігала абсолютний спокій. Вона крокувала так невимушено, наче вони йшли звичайною міською вулицею. Вона нічого не зачіпала і рухалася беззвучно, хоч і не намагалася притримувати на собі плащ. Її біла сукня, здавалося, осяйніша від стін. Ранд поглядав на освітлені вікна, очікуючи, що звідти ось-ось хтось визирне. Достатньо буде кинути згори на подвір’я однісінький погляд — і все: Селін неможливо не помітити, одразу вдарять на сполох.
Утім, у вікнах ніхто не з’являвся. Ранд зітхнув було з полегшенням, коли вони дісталися низенької стінки, за якою були інші доріжки і темніли якісь будівлі, але тут Лоял зачепив плечем ще один стелаж, біля самісінької стінки. На ньому лежало з десяток м’яких на вигляд паличок, завдовжки як Рандова рука, і кінчики у них диміли. Стелаж упав майже нечутно, димливі палички розкотились по землі, зустрівшись з одним із ґнотів. Той із тріском і шипінням загорівся, і вогонь побіг до однієї із високих труб.
На мить Ранд завмер, вирячивши очі, а тоді пошепки гукнув:
— За стінку, хутко!
Селін гнівно огризнулася, коли він штовхнув її на землю. Він постарався прикрити її собою, Лоял тулився поряд. Ранд очікував вибуху, не будучи впевненим, чи залишиться щось від стіни, що наразі їх захищала. Глухий важкий удар, який він почув, відчутно передався і через землю. Обережно він припіднявся, визирнувши поверх стінки. Селін боляче тицьнула його кулаком під ребра і випручалася з-під нього, випаливши прокляття незнайомою йому мовою, проте Ранду було не до цього.
Цівка диму струмувала з отвору однієї з труб. І все. Він недовірливо похитав головою. Якщо це все...
З громовим гуркотом у вже геть потемнілому небі розквітла величезна червоно-біла квітка, а тоді, розсипаючись іскрами, почала повільно танути.
Він ще дивився на неї широко розплющеними очима, коли у будинку з освітленими вікнами вибухнув галас. Усі вікна зачорніли головами чоловіків та жінок, які щось кричали, тицяючи пальцями в темряву.
Ранд із розпачем кинув погляд на темний провулок — до нього було якихось десять кроків. Але варто ступити лише один крок, і вони опиняться перед очима усіх тих людей біля вікон. Від будинку почулося тупотіння ніг.
Він пригнув Лояла та Селін до стіни, сподіваючись, що вони здалеку здадуться ще одними тінями.
— Не рухайтесь і мовчіть, — прошепотів він. — Це наш єдиний шанс.
— Інколи, — тихо промовила Селін, — якщо зовсім не рухатися, ніхто не може тебе побачити. — Схоже, вона анітрохи не хвилювалася.
З того боку стіни, за якою вони лежали, лунав тупіт чобіт, люди гасали туди-сюди, а роздратовані голоси все ближчали. Найзавзятіше галасувала одна з жінок. Ранд упізнав голос Елудри.
— Ти просто блазень, Таммузе! Ти свиня, ось ти хто! Ти син кози, Таммузе! Одного дня ти нас усіх повбиваєш!
— Я тут ні до чого, Елудро, — запротестував чоловічий голос. — Я був упевнений, що розклав усе по місцях, а ці ґноти, вони...
— Нічого не кажи мені, Таммузе! Свиня не повинна розмовляти людською мовою! — Елудра змінила тон, відповідаючи на запитання іншого чоловіка: — У нас нема часу зробити ще один. Ґалдріану сьогодні доведеться вдовольнитися тими, що лишилися. І тим, що вибухнув завчасно. А ти, Таммузе, наведеш тут лад, а завтра вирушиш з возами по гній. А якщо сьогодні ввечері ще щось піде не так, я тобі навіть гній купувати не довірю!
Кроки затупали в напрямку будинку під акомпанемент лайки Елудри, тоді затихли. Таммуз залишився на подвір’ї, бідкаючись собі під ніс, нарікаючи на несправедливість і рахубу, що впала на нього.
Ранд затамував дихання, коли чолов’яга наблизився до перевернутих полиць. Притиснувшись до стіни, намагаючись злитися з тінню, він бачив спину і плече Таммуза. Варто тому повернути голову вбік, і він неминуче побачить Ранда і всіх решту. Продовжуючи ремствувати, Таммуз поскладав запали на стелаж і побрів у напрямку будинку, куди ще раніше повернулися інші ілюмінатори.
Полегшено видихнувши, Ранд провів Таммуза очима, а тоді знову пригнувся. У вікнах ще виднілися обличчя.
— Навряд чи нам сьогодні поталанить ще раз, — прошепотів він.
— Кажуть, що фортуна великих — справа їхніх рук, — стиха відказала Селін.
— Будь ласка, припиніть це, — стомлено промовив він.
Він волів би, аби її парфуми не паморочили так йому голову, не плутали йому думки. Не міг забути відчуття її тіла, коли притиснув її до землі — водночас податливе і пругке, — і це бентежило його також.
— Ранде? — Лоял визирав з-за протилежного від будинку краю стінки. — Гадаю, нам сьогодні знадобиться ще трохи везіння.
Ранд поворухнувся, визирнув поверх плеча оґіра. По той бік плацу, на стежці, що вела від незамкнених дверей, тупцювали три траллоки, сторожко позиркуючи з темряви на освітлені вікна. Біля одного з вікон ще залишалася жінка; схоже, вона не бачила траллоків.
— Отже, — тихо промовила Селін, — тепер ми в пастці. Ці люди можуть убити вас, якщо схоплять. Траллоки вб’ють напевно. Але, можливо, ви здатні розправитися з траллоками так швидко, що вони не встигнуть навіть пискнути. Можливо, ви здатні не дати цим людям вбити вас заради збереження їхніх маленьких таємниць. Ви можете не шукати величі, але таке до снаги тільки великому.
— Не розумію, з чого тут радіти, — відказав Ранд.
Він намагався викинути з голови її запах, відчуття її тіла, і порожнеча майже зімкнулася навколо нього. Він відкинув обійми порожнечі. Траллоки, здається, й досі їх не помічали. Він знову сховався у тінь, дивлячись на найближчий темний провулок. Щойно вони ступлять крок у тому напрямку, траллоки їх одразу ж помітять, так само як і жінка біля вікна. І тоді залишиться лише одне: хто схопить їх першими — траллоки чи ілюмінатори.
— Ваша велич ощасливить мене, — сердито промовила Селін. — Мабуть, мені варто на певний час залишити вас відшукувати свій шлях самому. Якщо ви не хочете прийняти велич, коли вона вже у ваших руках, можливо, ви заслуговуєте смерті.
Ранд навіть не повернув голови в її бік.
— Лояле, ти не бачиш, чи нема в тому провулку ще одних дверей?
Оґір похитав головою:
— Тут занадто світло, а там занадто темно. Я би побачив, якби був у провулку.
Ранд торкнувся свого меча.
— Візьми Селін. Щойно побачиш двері — якщо ти їх побачиш, — гукни, і я вас дожену. Якщо там не буде дверей, підсадиш її нагору, аби вона перелізла через стіну.
— Добре, Ранде. — В голосі Лояла відчувалася тривога. — Але коли ми побіжимо, ці траллоки кинуться за нами, незалежно від того, дивиться хтось із вікон чи ні. Навіть якщо там знайдуться двері, вони насідатимуть нам на п’яти.
— Залиш на мене траллоків. — Три траллоки. Я міг би впоратися, залучивши Порожнечу. Згадка про саїдін усе вирішила. Надто багато дивних речей траплялося, коли він дозволяв чоловічій половині Єдиної Сили підібратися впритул до нього. — Я приєднаюся до вас, як тільки зможу. Вперед! — Він відвернувся, аби кинути погляд поверх стіни на траллоків.
Краєчком ока він помітив, наче велика темна пляма, що була Лоялом, зрушила з місця, а поряд із нею заясніла біла сукня Селін, що вибивалася з-під плаща. Один із траллоків по той бік лісу трубок збуджено тицьнув у їхній бік, проте вся трійця ще вагалася, поглядаючи на вікно, звідки все ще визирала жіноча постать. Їх троє. Має бути якийсь вихід. Не порожнеча. Не саїдін.
— Тут є двері! — притишено гукнув Лоял. Один із траллоків ступив крок уперед, з тіні, а решта посунули за ним, тримаючись купно. Наче з далекої далечіні Ранд почув, як вигукнула щось жінка біля вікна, як крикнув щось Лоял.
Не роздумуючи, Ранд схопився на ноги. Він мусив будь-що зупинити траллоків, а інакше вони покінчать і з ним, і з Лоялом, і з Селін. Він схопив одну димливу паличку і метнувся до найближчої трубки. Та захиталася, похилилася, а він схопився за квадратну дерев’яну основу; тепер трубка була націлена просто на траллоків. Вони невпевнено зупинилися — жінка біля вікна пронизливо заволала, — а Ранд тицьнув жевріючим кінцем палички у ґніт, у тому місці, де той приєднувався до трубки.