Глухий ляскіт пролунав миттєво, і масивна дерев’яна основа вгатила йому в живіт, збиваючи з ніг. Громовий гуркіт розірвав ніч, а сліпучий фонтан світла протнув темряву.
Кліпаючи очима, кашляючи в густому, їдкому диму, Ранд, хитаючись, підвівся, у вухах дзвеніло. Він ошелешено дивився перед собою. Половина трубок і всі стелажі завалилися набік, а один ріг будинку, біля якого стояли траллоки, наче лизь злизав, обламані кінці дощок та кроков уже бралися полум’ям. Від траллоків і сліду не лишилося.
Крізь дзвін у вухах Ранд чув, як галасують у будинку ілюмінатори. Спотикаючись, він зірвався на хисткий біг, заглибився в провулок. На півдорозі хлопець перечепився за щось, заплутався ногою і зрозумів, що це його плащ. Він підхопив його, не зупинившись. У нього за спиною ніч сповнилася лементом ілюмінаторів.
Лоял нетерпляче підскакував біля розчахнутих дверей. І він був сам.
— Де Селін? — видихнув Ранд.
— Вона повернулася туди, Ранде. Я намагався її зупинити, але вона вислизнула мені з рук.
Ранд розвернувся обличчям до будинку. Дзвін у вухах не стихав, і він ледь розрізняв окремі вигуки. Завдяки полум’ю тепер там було видно як удень.
— Кошики з піском! Кошики з піском, хутко!
— Це катастрофа! Катастрофа!
— Вони побігли он туди!
Лоял учепився Рандові в плече:
— Ти їй не допоможеш, Ранде, а надто коли сам потрапиш їм у руки. Нам треба забиратися звідси. — Хтось з’явився в просвіті провулка, темна постать на тлі заграви, вказав на них рукою. — Ходімо, Ранде!
Ранд дозволив оґіру витягти себе крізь двері в темряву. У них за спинами сяйво пожежі блякло, поки не перетворилося на далеку заграву, а вогні Висілка побільшали та пояскравішали. Ранду майже хотілося зустрітися з траллоками, з кимось, з ким можна було би відвести душу. Проте навколо лише нічний вітерець хвилював високу траву.
— Я намагався її зупинити, — промовив Лоял, порушивши тривале мовчання. — Ми точно не могли нічого вдіяти. Вони просто би схопили і нас, от і все.
— Знаю, Лояле, — зітхнув Ранд. — Ти зробив усе, що міг. — Він розвернувся і ступив кілька кроків, дивлячись на заграву. Червоний відблиск наче поменшав; вочевидь, ілюмінатори успішно гасили пожежу. — Я мушу якось допомогти їй. — Як? Саїдін? Сила? Він здригнувся. — Мушу.
Вони пройшли освітленими вулицями Висілка, загорнувшись у мовчання, крізь яке не могли пробитися звуки веселощів, що лунали навколо. Коли ж увійшли до «Оборонця Драконової Стіни», корчмар знову зустрів їх із тацею в руках. На таці лежав пергамент, запечатаний білою печаткою.
Ранд узяв пергамент, глянув на печатку: півмісяць і зірки.
— Хто це залишив? Коли?
— Якась стара жінка, мілорде. Близько чверті години тому, не більше. Служниця, хоч вона й не сказала, з якого Дому. — Куале посміхнувся, наче показуючи, що він знається на секретах.
— Дякую, — сказав Ранд, усе ще розглядаючи печатку.
Коли друзі підіймалися сходами, корчмар проводжав їх задумливим поглядом.
Побачивши Лояла та Ранда, що заходили у кімнату, Гюрін витяг люльку з рота. На столі перед Гюріном лежав його короткий меч та мечолам, і він дбайливо натирав їх ганчіркою з мастилом:
— Довгенько ви гостювали у менестреля, мілорде. З ним усе добре?
Замислившись, Ранд відповів не одразу:
— Що? З Томом? Так, з ним...
Зламавши великим пальцем печатку, він розгорнув пергамент і взявся читати:
Коли я гадаю, ніби знаю, що Ви збираєтесь робити, Ви робите щось геть інше. Ви — небезпечний чоловік. Можливо, незабаром ми знову будемо разом. Подумайте про Ріг. Подумайте про славу. І думайте про мене, бо Ви мій назавжди.
Підпису знову не було, лише кілька рядків, написаних характерним крученим почерком.
— Невже всі жінки — божевільні? — запитав Ранд, звертаючись до стелі. Гюрін лише знизав плечима. Ранд бебехнувся на стілець, той, що, висновуючи з габаритів, призначався для оґіра; ноги не діставали підлоги й теліпалися в повітрі, але Ранд не звертав на це уваги. Він дивився на скриньку, закутану в ковдру, що краєчком виглядала з-під Лоялового ліжка. Подумайте про славу. — Як же я хочу, щоб Інґтар з’явився тут якнайшвидше!
Розділ 28
Нова нитка у Візерунку
Сидячи в сідлі, Перрин з тривогою роздивлявся гори Кинджал Родичевбивці. Стежка невпинно забирала вгору, і складалося враження, що підйом ніколи не закінчиться, хоч розум підказував, що перевал має бути вже зовсім близько. З одного боку стежки схили круто уривалися донизу, аж до самісінької ущелини, якою стрімко петляв скелястий гірський потік, з іншого боку здіймалися зазублені стрімчаки, схожі на закам’янілі водоспади. Та й сам плай перетинали розсипи каменюк, інколи завбільшки як людська голова, а інколи — як добрий віз. Тут заввиграшки можна було заховатися серед них.
Вовки сказали, що в горах є люди. Перрин підозрював, що вони можуть виявитися Друзями Морока з оточення Фейна. Вовки цього не знали або ж цим не переймалися. Вони знали тільки, що десь попереду Покручі. До них було ще далеко, хоча Інґтар і підганяв загін. Перрин помітив, що Уно розглядає гори не менш уважно, ніж він.
Мет, закинувши лук за спину, їхав із безтурботним виглядом, жонглюючи трьома кольоровими кульками, але обличчя у нього було ще білішим, ніж зазвичай. Тепер Верін оглядала його двічі, а то й тричі на день, стурбовано хмурячись, і Перрин був упевнений, що якось вона навіть намагалася застосувати до Мета зцілення, хоч це й не дало помітного ефекту. У будь-якому разі Верін, здавалося, цілком поринула у свої думки й ділитися ними не мала наміру.
Ранд, думав Перрин, дивлячись у спину Айз Седай. Вона завжди їхала на чолі колони, поряд з Інґтаром, і завжди хотіла, щоби загін рухався навіть швидше, ніж того вимагав шайнарський лорд. Не знаю, як таке можливо, але вона знає про Ранда. Картинки, що надходили від вовків, мерехтіли йому в голові: кам’яні будинки ферм, села на гірських уступах, і над усім цим — гірські піки; вовки бачили їх, так само як вони бачили пагорби або луки, але з іншим відчуттям. Для них це була зіпсована земля. На мить він піймав себе на тому, що поділяє з ними цей жаль, цю пам’ять про місця, де давно вже зник слід двоногих, спогад про стрімкий біг між деревами, про те, як з клацанням змикаються щелепи на підколінних сухожилках оленя, а той усе ще намагається вирватися, як... Зусиллям волі він виштовхнув вовків з голови. Ці Айз Седай усіх нас збираються знищити.
Інґтар притримав коня і дав Перрину порівнятися. Інколи, як на Перринове око, нашоломник Інґтара у вигляді півмісяця скидався на траллокові роги.
— Розкажи мені ще раз, що сказали вовки, — тихо промовив Інґтар.
— Я вже десять разів розповідав, — пробурмотів Перрин.
— Розкажи ще раз! Все, що я міг пропустити, все, що може допомогти мені знайти Ріг... — Інґтар з шумом втягнув повітря і повільно видихнув. — Я мушу знайти Ріг Валіра, Перрине. Розкажи ще раз.
Перрину не було потреби приводити події в порядок у своїй голові. Не після того, як він переповідав їх стільки разів:
— Хтось — а, може, щось — напало на Друзів Морока серед ночі й убило тих траллоків, яких ми знайшли. — При цих словах у нього вже не виникав потяг блювати, як це було раніше. Круки та стерв’ятники залишають після свого бенкету відворотну картину. — Вовки називають його — чи це — Тінегубцем: на мою думку, це людина, але вовки були надто далеко, аби можна було чітко його побачити. Вони не бояться цього Тінегубця, а радше ставляться з містичним трепотом. Вони кажуть, що траллоки тепер ідуть за цим Тінегубцем. І вони кажуть, що Фейн іде разом із ними. — Навіть тепер, коли минуло стільки часу, при спогаді про запах Фейна, про дотик до цієї людини рот у нього пересмикнувся. — Отже, решта Друзів Морока також має бути з ними.