— Тінегубець, — задумливо протягнув Інґтар. — Ще одне створіння Морока, на кшталт мерддраалів? Я бачив у Гнилоліссі речі, які можна було би назвати Тінегубцями, але... Більше вони нічого не бачили?
— Вони не наближалися до нього. Це був не щезник. Я вже казав тобі, вони вбили би щезника ще швидше, ніж траллока, навіть якщо би при цьому полягла половина зграї. Інґтаре, вовки, котрі бачили, як це сталося, передали це іншим, ті — ще іншим, і тільки потім я прийняв повідомлення від них. Я можу лише переповісти тобі те, що вони передали мені. А після стількох переказів... — Він замовк, бо до них під’їхав Уно.
— Аїлець серед скель, — тихо промовив одноокий воїн.
— Так далеко від Пустелі? — здивувався Інґтар. На обличчі Уно не ворухнувся жодний м’яз, а, втім, воно все ж таки набуло шокованого вигляду, тому Інґтар додав: — Ні. Я не сумніваюся у твоїх словах. Просто я здивований.
— Він страшенно хотів, щоб я його побачив, інакше я навряд чи його помітив би. — Видно було, що Уно визнає це через силу. — І на його клятому обличчі не було тієї чорної ганчірки, тож він не збирався вбивати. Але коли ти бачиш одного клятого аїльця, це значить, що поблизу є інші, яких ти не бачиш. — Раптом очі йому аж на лоба полізли. — Згоріти мені на місці, але схоже на те, що він хотів, аби його не лише помітили. — Він показав рукою на стежину.
Просто перед ними з-за скелі вийшов чоловік.
Масима миттю наставив списа, вдарив коня підборами в боки, і той за три стрибки перейшов на галоп. І не лише Масима: чотири сталеві вістря націлилися згори на пішого чоловіка.
— Стій! — загорлав Інґтар. — Стій, я сказав! Відріжу вуха тому, хто не зупиниться негайно!
Масима, натягнувши повіддя, неохоче збив свого коня назад. Інші вершники теж зупинилися, здійнявши хмару куряви, десь кроків за десять від незнайомця, але списи їхні, як і раніше, були націлені тому просто в груди. Він підняв руку, аби відмахнутися від пилюки, що долетіла до нього, вперше поворухнувшись.
Це був високий чоловік, із темною від засмаги шкірою та коротко обстриженим рудим волоссям. Лише на потилиці довге волосся було заплетене в косичку, що сягала чоловікові аж до плечей. Одяг його, починаючи від м’яких, шнурованих аж до коліна чобіт і закінчуючи шарфом, що вільно огортав шию незнайомця, поєднував у собі різні відтінки сірого та коричневого, так само як і пісок та скелі навколо. З-за плеча визирав одним кінцем короткий роговий лук, на поясі їжився стрілами сагайдак. Довгий ніж висів на поясі з іншого боку. У лівій руці чоловік тримав невеликий круглий щит і три короткі списи, вдвічі коротші за нього самого. Але наконечники на списах були довгі, як у шайнарських списів.
— Зі мною немає дударів, щоби ті щось заграли, — промовив чоловік із посмішкою, — але якщо маєте охоту потанцювати... — він не змінив стійку, але Перрин раптом відчув, що тепер незнайомець напоготові. — Мене звати Урієн, я з септу Два Списи клану Риїн. Я з Червоних Щитів. Запам’ятайте це ім’я.
Інґтар спішився і пішов уперед, знімаючи шолом. Перрин, завагавшись хіба на мить, теж зліз із коня і доєднався до нього. Він не міг упустити шанс роздивитися аїльця зблизька. Ще й такого, який поводиться, наче аїлець з чорною пов’язкою на лиці. В усіх оповідках, що він чув, аїльці були такими ж смертельно небезпечними, як траллоки, а дехто навіть стверджував, що всі вони — Друзі Морока, але посмішка Урієна чомусь не виглядала погрозливою, попри те що він, схоже, приготувався до нападу. Очі у нього були блакитні.
— Він схожий на Ранда, — Перрин подивився через плече й побачив, що до них підійшов і Мет.
— Може, Інґтар має рацію, — стиха додав Мет. — Може, Ранд і справді аїлець.
Перрин кивнув:
— Проте це нічого не змінює.
— Так, не змінює, — підтвердив Мет, проте це прозвучало так, наче він ще щось хотів сказати цим.
— Ми всі знаходимося далеко від наших домівок, — промовив Інґтар, звертаючись до аїльця, — і ми в будь-якому разі опинилися тут не для того, щоби битися.
Перрин змінив свою думку щодо посмішки аїльця: обличчя того набуло розчарованого виразу.
— Як забажаєш, шайнарцю. — Урієн звернувся до Верін, яка саме злізла з коня, і вклонився їй дуже химерним чином, встромивши вістря списів у землю і простягнувши правицю долонею догори. Голос його залунав шанобливо: — Мудра, моя вода належить вам.
Верін віддала повіддя одному з воїнів. Наблизившись до аїльця, вона уважно на нього подивилася:
— Чому ти так мене звеш? Ти гадаєш, що я — аїлька?
— Ні, Мудра. Але ви схожі на тих, що змогли пройти до Руйдіана і вціліти. Роки не торкаються Мудрих, як вони торкаються інших жінок чи чоловіків.
На обличчі Айз Седай відобразилося хвилювання, але Інґтар заговорив нетерпляче:
— Ми женемося за Друзями Морока і траллоками, Урієне. Чи не бачив ти їх чи їхніх слідів?
— Траллоки? Тут? — В Урієна аж очі засвітилися. — Це один зі знаків, про які йдеться у пророцтвах. Коли траллоки знову вийдуть з Гнилолісся, ми полишимо Трикратну землю й повернемося на нашу одвічну батьківщину.
Глухий гомін пробіг між шайнарцями, що лишалися в сідлах. Урієн кинув на них погляд, сповнений такої гордості, що, здавалося, це він дивиться на них згори донизу.
— Трикратна земля? — повторив Мет.
Перрину здалося, що приятель виглядає ще блідішим; не те щоб хворим, а наче він надто довго не бачив сонця.
— Ви звете її Пустелею, — мовив Урієн. — А для нас це Трикратна земля. Наждачний камінь, аби надати нам потрібної форми; чинмісце, аби ми довели, чого варті; і покара за гріх.
— Який гріх? — спитав Мет.
Перрин затамував дихання, чекаючи, що от-от зблиснуть списи в руках Урієна.
Аїлець знизав плечима:
— Це було так давно, що ніхто вже й не пам’ятає. Знають лише Мудрі та вожді кланів, але вони про це не говорять. Мабуть, гріх дуже важкий, якщо вони не наважуються нам про нього розповісти, але Творець сплачує нам сповна.
— Траллоки, — наполягав на своєму Інґтар. — Ти бачив траллоків?
Урієн мотнув головою:
— Я вбив би їх, якби побачив. Проте я не бачив нічого, крім скель і неба.
Інґтар теж похитав головою, втрачаючи зацікавленість розмовою, аж тут заговорила Верін, зосереджено і наполегливо:
— Цей Руйдіан. Що це за місце? Де воно знаходиться? Як обирають, котрі з дівчат повинні туди йти?
Обличчя Урієна закам’яніло, він заплющив очі:
— Я не можу про це говорити, Мудра.
Перрин відчув, що мимохіть стиснув свою сокиру. Щось таке промайнуло в голосі Урієна. Інґтар теж підібрався, та й усією колоною наче вітерець пролетів. Але Верін ступила крок і, наблизившись майже впритул до аїльця, подивилася йому просто в очі.
— Я не Мудра, яких ти бачив раніше, Урієне, — із притиском промовила вона. — Я — Айз Седай. Розкажи мені все, що тобі відомо про Руйдіан.
Чоловік, який був готовий вступити в бій з двадцятьма воїнами, тепер виглядав так, наче хотів би зникнути з очей однієї пухкенької жінки з волоссям, посрібленим сивиною.
— Я... я можу розповісти вам тільки те, що і так усі знають. Руйдіан лежить у землях клану Дженн Аїл, тринадцятого клану. Говорити про них я не можу, можу тільки назвати. Туди ніхто не може піти, окрім жінок, які бажають стати Мудрими, та чоловіків, які хочуть стати вождями кланів. Можливо, гідних серед них вибирають люди клану Дженн; мені про це невідомо. Багато людей іде туди, а повертаються лічені. І ті хто повертаються, мають на собі відповідну мітку на знак того, що вони тепер Мудрі чи вожді кланів. Це все, що я можу сказати, Айз Седай. Це все.
Верін і надалі дивилася на нього, стиснувши губи.
Урієн поглянув на небо, наче востаннє:
— Тепер ви мене вб’єте, Айз Седай?
— Що? — аж очима закліпала вона.
— Тепер ви мене вб’єте? Одне з наших пророцтв каже: якщо ми не виправдаємо очікувань Айз Седай ще раз, вони нас знищать. Я знаю, що Айз Седай могутніші за Мудрих. — Раптом аїлець розсміявся невеселим сміхом. — Кличте свої блискавки, Айз Седай. Я потанцюю з ними.