Цей аїлець гадав, що зараз помре, але він не боявся. Перрин спохопився, що стоїть із роззявленим ротом, і вмить закрив його.
— Чого б я тільки не віддала, — пробурмотіла Верін, не зводячи погляду з Урієна, — аби забрати тебе з собою до Білої Вежі. Або хоча б просто тебе розговорити. Але заспокойся, чоловіче, я не заподію тобі лиха. Якщо тільки ти не хочеш заподіяти лиха мені, з усіма цими твоїми балачками про танці.
Урієн здавався враженим. Він подивився на шайнарських вершників, що нависали над ним на своїх конях, наче підозрюючи підступ.
— Ви не Діва Списа, — вимовив він після паузи. — Як я можу вдарити жінку, яка не повінчана зі списом? Це заборонено, хіба що мав би рятувати своє життя. Але й навіть тоді я повинен бути спершу поранений.
— Чому ти тут, так далеко від своїх земель? — запитала вона. — І навіщо ти підійшов до нас? Ти міг лишитися серед скель, і ми ніколи б тебе не помітили. — Аїлець вагався з відповіддю, і вона додала: — Кажи тільки те, що захочеш сказати. Не знаю, що роблять ваші Мудрі, але я не зроблю тобі шкоди і не намагатимуся тебе присилувати.
— Так кажуть і Мудрі, — похмуро відказав аїлець, — але навіть вождь клану мусить мати мідне чоло, аби не стелитися перед ними листком. — Він помовчав, вочевидь, підшуковуючи слова. — Я розшукую... декого. Чоловіка. — Він оббіг поглядом Перрина, Мета та шайнарців, проте вони його не зацікавили. — Того, що приходить із світанком. Сказано, що будуть великі знаки та знамення його приходу. Зі зброї вашого ескорту я побачив, що ви їдете з Шайнару, і ви здалися мені схожою на Мудру, от я й подумав, що ви можете мати вістку про великі події, події, які провіщають його прихід.
— Чоловіка? — Голос Верін лунав м’яко, але очі у неї буди гострі, наче кинджали. — І що це за знаки?
Урієн похитав головою:
— Сказано, що ми впізнаємо їх, коли про них почуємо, і впізнаємо його, коли його побачимо, бо він буде помічений. Він прийде із заходу, з-за Хребта Світу, але буде нашої крові. Він піде до Руйдіана і виведе нас із Трикратної землі. — Він переклав списа в праву руку. Рипнула шкіра й дзвякнув метал — солдати схопилися за мечі. Перрин зрозумів, що він теж поклав руку на сокиру, але Верін роздратовано махнула на них рукою, мовляв, не рухайтеся. Вістрям списа Урієн накреслив на землі коло, а тоді провів посеред нього хвилясту лінію. — Сказано, що він переможе під цим знаком.
Інґтар похмуро дивився на цей символ; не видно було, що він його впізнає. А от Мет пробурчав щось крізь зуби, і Перрин відчув, що у нього пересохло в роті. Старовинний символ Айз Седай.
Верін ногою затерла намальований знак.
— Я не можу сказати тобі, Урієне, де він, — мовила вона, — і я не чула про знаки або знамення, які могли би привести тебе до нього.
— Тоді я шукатиму далі.
Урієн не запитував, але дочекався, доки вона кивнула. Відтак, окинувши шайнарців гордовитим і викличним поглядом, він розвернувся до них спиною і, не озираючись, спокійно попростував геть, щоб за мить зникнути серед скель.
Дехто із солдатів почав нарікати. Уно промовив щось про «клятого прицюцькуватого аїльця», а Масима прогарчав, що варто було залишити цього аїльця крукам.
— Ми згаяли багато дорогоцінного часу, — голосно проказав Інґтар. — Тепер мусимо рухатися швидше, аби його надолужити.
— Так, — промовила Верін, — ми мусимо рухатися швидше.
Інґтар поглянув на неї, але Айз Седай дивилася собі під ноги, туди, де вона щойно затерла знак, намальований Урієном.
— Спішитися, — наказав він. — Зброю на тягловиків. Тепер ми в Кайрені. Ми не хочемо, аби кайренці вирішили, що ми прийшли битися з ними.
Мет нахилився до Перрина:
— Тобі... Тобі не здається, що він говорив про Ранда? Я знаю, це божевілля, але навіть Інґтар вважає, що Ранд — аїлець.
— Не знаю, — відповів Перрин. — Відколи ми злигалися з Айз Седай, усе перетворилося на божевілля.
Тихо, наче звертаючись до себе, заговорила Верін, усе ще дивлячись на землю:
— Це повинно вписуватись у Візерунок, але яким чином? Невже Колесо Часу вплітає у Візерунок ниті, про які ми нічого не знаємо? Чи Візерунка знову торкається Морок?
Перрин відчув, як за спиною сипнуло морозом.
Верін підвела голову і подивилася на вояків, що знімали з себе зброю.
— Поспішіть! — наказала вона категоричніше, ніж Інґтар та Уно, разом узяті. — Ми мусимо поспішати!
Розділ 29
Шончанці
Джеофрам Борнголд не звертав уваги на сморід від охоплених вогнем будинків, на мертві тіла, розкидані у вуличній пилюці. За ним услід в селище увірвався Баяр та сотня вершників у білих плащах — половина всіх людей, що він привів із собою. Йому не подобалося, що від його легіону мало що залишилося, не подобалося, що Випитувачі надто перебирають на себе командування, але він мав чіткий наказ: підкорятися Випитувачам.
У цьому селищі спротив був незначний; лише над півдюжиною будинків стояли стовпи диму. Він побачив і вцілілу корчму — кам’яну будівлю з білими тинькованими стінами, таку ж, як і більшість будинків на Елмотській рівнині.
Натягнувши повіддя перед корчмою, Борнголд ковзнув поглядом по юрбі полонених, що згромадилися біля колодязя в оточенні конвою, і втупився у довжелезну потворну шибеницю посеред Галявини. Збили її нашвидкоруч — просто довгий поперечний стовп на підпорах, — але на ній теліпалося три десятки тіл, і легенький вітерець метляв одяг повішених. Поруч із дорослими висіли й дитячі тіла. Навіть Борнголд не йняв віри своїм очам, дивлячись на цю картину.
— Муадг! — гаркнув він. — Сивий чолов’яга, відокремившись від лави конвоїрів, квапливо кинувся до нього. Муадг колись побував у руках Друзів Морока: його пошрамоване обличчя віджахувало навіть найстійкіших. — Твоїх рук справа, Муадге, чи шончанців?
— І не те, і не інше, мілорде капітане. — Муадг не говорив, а сичав, теж завдячуючи Друзям Морока. Більше він нічого не сказав.
Борнголд похмурнішав:
— Тільки не кажи, що це зробили ці покидьки, — сказав він, махнувши в бік бранців.
За той час, що він вів Дітей землями Тарабону, вони не стали охайнішими, але порівняно з набродом, який вони наразі пильнували, виглядали так, наче приготувалися до параду. Там були чоловіки в дранті та пошматованих кольчугах, з похмурими обличчями. Залишки того війська, яке Тарабон вирядив проти напасників, що вдерлися на мис Томан.
Муадг завагався, тоді проказав, добираючи слова:
— Місцеві кажуть, що на них були тарабонські плащі, мілорде капітане. Серед них був здоровань із сірими очима та довгими вусами, тобто викапане чадо Еарвін, а також молодик, який намагався сховати гарненьке личко за жовтою бородою, а бився лівою рукою. Цей дуже схожий на чада Вуана, мілорде капітане.
— Випитувані! — бризнув слиною Борнголд. Еарвін та Вуан були чадами, яких він змушений був передати під командування Випитувачів. Йому вже доводилося бачити, як діють Випитувані, але з дитячими тілами він зіткнувся вперше.
— Мілорду капітану видніше. — У вустах Муадга це пролунало так, наче він палко погоджується зі словами Борнголда.
— Зніми їх, — стомлено проказав Борналд. — Зніми й подбай, щоб місцеві знали, що вбивств більше не буде.
Якщо тільки якийсь бовдур не вирішить видавати з себе героя на очах у своєї любки, і мені доведеться покарати його для науки. Він спішився, знову роздивляючись полонених, а Муадг тим часом поквапився з наказами негайно тягти драбини та ножі. Борнголду було про що турбуватися, крім надмірного завзяття Випитувачів; він охоче взагалі викинув би з голови цих Випитувачів.
— Вони не надто пориваються битися, мілорде капітане, — зауважив Баяр, — ані ці тарабонці, ні рештки доманців. Вони огризаються, наче загнані в глухий кут щури, але втікають, варто показати їм зуби у відповідь.
— Не треба позирати на них згорда, Баяре, доки не побачимо, як нам удасться впоратися з напасниками, еге ж? — На обличчях бранців читалася поразка; цей вираз був на них ще до того, як у селищі з’явилися його люди. — Хай Муадг приведе одного з них до мене. — Одного погляду на обличчя Муадга було достатньо, аби позбавити самовладання будь-кого. — Бажано офіцера. Такого, який виглядає досить розумним, аби без прикрас розповісти, що він бачив, і досить молодого, такого, що ще не зашкарубнув остаточно. Скажи Муадгу, щоб не надто з ним церемонився, еге ж? Хай дасть тому зрозуміти, що я можу зробити з ним таке, що йому й у нічних кошмарах не примариться, якщо він не переконає мене цього не робити. — Він кинув повіддя одному з Дітей і широкими кроками попрямував до корчми.