Як не дивно, корчмар виявився на місці — улесливий гладун, увесь спітнілий. Його черево так розпирало брудну сорочку, що, здавалося, червона вишивка ось-ось відлетить із ляскотом. Борнголд махнув йому рукою, щоб забирався геть. Краєм ока він помітив у проймі дверей жінку та кількох дітлахів. Ті зазирали всередину, доки корчмар не виштовхав їх.
Стягнувши рукавиці з крагами, Борнголд сів за стіл. Йому надто мало було відомо про напасників, про чужинців. Так їх називали майже всі ті, хто не сплітав дурниць про Артура Яструбине Крило. Він знав, що самі вони називали себе шончанцями, або холіне. Він достатньо знав стару мову, аби зрозуміти, що остання назва означає «Ті, що приходять раніше», або ж провісники. Ще вони називали себе рейагель, «Ті, що повернулися додому», і говорили про корінне, тобто про повернення. Це змушувало його майже повірити байкам про те, що повернулося військо Артура Яструбине Крило. Ніхто не знав, звідки з’явилися ці шончанці, відомо тільки було, що вони прибули на кораблях. Усі намагання Борнголд а отримати інформацію від Морського народу наштовхувалися на мовчання. Амадор не жалував Атга’ан Мір, і тепер вони віддячували за це з лишком. Все, що він дізнався про шончанців, він вивудив у таких само людей, як ті, на Галявині. Переможені, розбиті, вони говорили, вкриваючись холодним потом, дивлячись широко розплющеними скляними очима, про вояків, що неслися на бій не лише на конях, а й на чудовиськах, а інші чудовиська билися з ними пліч-о-пліч, і приводили з собою Айз Седай, аби ті розверзали землю під ногами їхніх супротивників.
У дверях загрюкали чоботи, і Борнголд приклеїв на обличчя вовчий вищир, проте Баяр не привів із собою Муадга. Поряд із ним виструнчився, тримаючи шолом у згині руки, чадо Джерал — а Борнголд гадав, що наразі той перебуває за сто миль звідси. Поверх обладунків на молодому чоловікові був плащ доманського крою, а не білий плащ Дітей Світла.
— Муадг напучує молодого офіцера, мілорде капітане, — доповів Баяр. — Чадо Джерал щойно прискакав із повідомленням.
Борнголд махнув Джералу рукою, наказуючи говорити. Той, не змінюючи пози, дивлячись просто перед собою, заговорив:
— Вітання від Джайкіма Керридина, котрий спрямовує Руку Світла в...
— Я не потребую вітань від Випитувачів, — рявкнув Борнголд і побачив, що юнак нажахано зиркнув на нього. Нехай — Джерал ще молодий і зелений. Але Баяр, що цікаво, мав не менш спантеличений вигляд. — Ти мусиш передати мені повідомлення, зрозуміло? Можна не слово в слово, доки я не спитаю. Просто перекажи мені, що він хоче.
Джерал, налаштований цитувати дослівно, перш ніж розпочати, з глитнув:
— Мілорде капітане, він... він каже, ви переміщуєте забагато своїх людей надто близько до мису Томан. Він каже, треба викоренити Друзів Морока на Елмотській рівнині, і ви... вибачте мені, мілорде капітане... ви мусите негайно розвернути своїх людей і скакати вглиб рівнини. — Він закам’янів в очікуванні.
Борнголд зацікавлено дивився на нього. Обличчя, плащ та чоботи Джерала вкривала пилюка з низин.
— Піди, знайди собі щось поїсти, — наказав йому Борнголд. — У якомусь з будинків знайдеться вода, тож умийся, якщо хочеш. За годину повертайся. Я передам з тобою кілька донесень. — Помахом руки він відіслав юнака.
— Випитувані, можливо, мають рацію, мілорде капітане, — зауважив Баяр, коли Джерал зник за дверима. — Рівниною розсіяно багато селищ, а Друзі Морока...
Борнголд стукнув кулаком по столу, змусивши його замовкнути:
— Які Друзі Морока? В жодному селі, куди ми наскакували за його наказом, я не знайшов нікого, крім фермерів та ремісників, наляканих, що ми спалимо їхні будинки, та ще старих, які приглядали за хворими. — Баяр стояв із абсолютно непроникним обличчям; зазвичай він був більш охочий викривати Друзів Морока, ніж Борнголд. — А малеча, Баяре? Що, тут і малі стають Друзями Морока?
— За гріхи матері карають до п’ятого коліна, — процитував Баяр, — а за гріхи батька — до десятого.
І все ж він був збентежений. Навіть Баяр ніколи не вбивав дітей.
— А ти ніколи не питав себе, Баяре, чому Керридин прибрав наші прапори, а також наказав зняти білі плащі тим чадам, які перебувають під його командою? Навіть самі Випитувачі відкинули білий колір. Це змушує замислитися, га?
— Мабуть, він мав на те резони, мілорде капітане, — після паузи промовив Баяр. — Випитувачі завжди мають резони, навіть якщо не розкривають їх решті з нас.
Борнголд мусив нагадати собі, що Баяр — добрий вояка:
— Діти Світла на півночі носять тарабонські плащі, Баяре, а ті, що на півдні, — доманські. Це наводить мене на певну думку, і вона мені не подобається. Тут є Друзі Морока, проте вони знаходяться у Фалме, а не на рівнині. Коли Джерал поскаче звідси, він поскаче не сам. Я надішлю накази кожному загону Дітей, місцезнаходження яких мені відоме. Я збираюся повести легіон на мис Томан, Баяре, і подивитися на власні очі на справжніх Друзів Морока, на цих шончанців.
Баяр мав стурбований вигляд, але перш ніж він устиг щось відповісти, на порозі з’явився Муадг з одним із бранців. Переляканий юнак у колись розкішній, а тепер пом’ятій кірасі раз у раз кидав погляди на жахливе обличчя Муадга.
Борнголд витяг кинджал і взявся чистити нігті. Він ніколи не міг зрозуміти, чому це змушує деяких нервувати, але однаково користувався цим прийомом. На його обличчі з’явилася посмішка доброго дідуся, і брудне обличчя полоненого сполотніло.
— Так ось, юначе, ти розповіси мені все, що тобі відомо про цих чужинців, зрозумів? Якщо тобі треба поміркувати, що казати, чадо Муадг забере тебе і допоможе тобі в цій справі.
Полонений зиркнув на Муадга широко розплющеними очима. А тоді слова полилися з нього.
На довгих хвилях Аритського океану «Спрей» кренився з боку на бік, але Домон широко розставив ноги, врівноважуючи хитавицю, приставив до ока довгу прозорну трубу і взявся розглядати великий корабель, що їх переслідував. Переслідував і помалу доганяв. Там, де йшов «Спрей», вітер був не найсприятливіший і не найсильніший, але там, де інший корабель гострим носом розрізав хвилі, перетворюючи їх на пінисті гори, вітер задував так, що кращого годі й бажати. Берегова лінія мису Томан неясно вимальовувалася на сході — похмурі скелі та вузькі піщані смуги. Він не подбав відвести «Спрей» далі від берега і тепер міг за це поплатитися.
— Чужинці, капітане? — В голосі Ярина чути було тривожні нотки. — Це чужинський корабель?
Домон опустив прозорну трубу, але високий квадратний корабель з незвичними химерними вітрилами так і залишився стояти йому в оці.
— Шончанський, — мовив він і почув, як застогнав Ярин. Потарабанивши товстими пальцями по поручнях, Домон наказав стерновому: — Тримайся ближче до берега. Цей корабель не наважиться зайти на мілководдя, а «Спрей» може там іти.
Ярин прокричав команди, і матроси забігали, перекидаючи вітрила, а стерновий повернув румпель, спрямувавши ніс ближче до берега. Тепер «Спрей» рухався ще повільніше, бо йшов круто до вітру, проте Домон був упевнений, що він устигне зайти на мілководдя, перш ніж великий корабель дожене «Спрей». Та «Спрей» навіть із повними трюмами може триматися на такій мілизні, що цій посудині і не снилася.
Його судно сиділо зараз трохи вище, ніж тоді, коли вони вийшли з Танчіко. Третина завантажених там феєрверків розійшлася по рибальських селищах на мисі Томан, але разом з уторгованим за феєрверки сріблом на корабель рікою текли й тривожні звістки. Люди розповідали про появу високих кораблів-коробок з нападниками. Коли шончанські кораблі кидали якір поблизу берега, лави місцевих мешканців, які виходили боронити свої домівки, шматувало й спопеляло блискавками, і земля попід їхніми ногами вивергала з себе вогонь. А невеличкі човни напасників тимчасом доправляли з кораблів вояків без жодної для себе шкоди. Домон вважав, що йому впарюють байки, доки не побачив вигорілу землю. І бачив він її в багатьох селах, тож тепер сумніви його покинули. Поряд із шончанськими солдатами билися чудовиська — з головами, наче у великих комах.