У Танчіко ніхто навіть не знав, як іменують себе ті інтервенти, а тарабонці переконано стверджували, що їхні солдати вже тіснять тих у море. Але в усіх прибережних містах справи стояли геть інакше. Шончанці заявляли враженим мешканцям, що вони повинні знову скласти ті клятви, що їх порушили, хоч і не завдавали собі труду пояснити, коли ті клятви були порушені і в чому, власне, вони полягали. Молодих жінок по одній забирали кудись на перевірку, деяких доправляли після цього на кораблі, і більше про них ніхто не чув. Зникли також і деякі старші жінки, переважно, з порадниць та цілительок. Шончанці влаштовували вибори нових мерів та нових консулів, а того, хто протестував проти зникнення жінок чи не хотів віддавати свій голос за нових урядовців, могли повісити, або ж його раптом охоплювало полум’я, чи навіть просто відкопнути, наче дзявкотливе щеня. І не можна було вгадати наперед, що з ними саме станеться, а відтак виявлялося надто пізно.
А коли народ був уже вкрай заляканий, коли геть усіх примусили впасти на коліна та ошелешено присягнути підкорятися провісникам, чекати на повернення та служити до загину Тим, що повернулися додому, шончанці відпливали на всіх вітрилах — і зазвичай не поверталися. Казали, що єдиним містом, яке вони захопили й міцно утримували, стало Фалме.
У деяких селищах, які вони полишили, чоловіки та жінки потроху повернулися до свого звичного життя, настільки навіть, що стали поговорювати про те, щоб обрати знову попередніх консулів, але більшість нервово вдивлялися в море і зі сполотнілими обличчями твердили, що вони збираються дотримуватися клятв, які їх змусили дати, хай навіть вони їх геть не розуміють.
Домон не мав жодного наміру зустрічатися з шончанцями, якщо буде шанс цього уникнути.
Він саме підносив прозорну трубу, аби роздивитися, що робиться на палубі шончанського корабля, що наближався, коли з лівого борту морська глибінь з ревом розверзлася і вибухнула фонтаном води та вогню. Перш ніж він устиг рота відкрити, ще одна колона полум’я розірвала поверхню води з іншого боку. Домон розвернувся подивитися, що сталося, і в цей час просто перед носом корабля здійнялася ще одна стіна з вогню і води. Вибухи стихли так само швидко, як і з’явилися, закидавши палубу «Спрея» бризками піни. Там, де вони були, море взялося булькотливими пухирями, що наче парували.
— Ми... ми вийдемо на мілину, перш ніж вони встигнуть до нас наблизитися, — стиха сказав Ярин. Видно було, що він намагається не дивитися на вируючу, вкриту хмарами пари воду.
Домон похитав головою:
— Не знаю, як вони це роблять, але вони можуть рознести нас на друзки, навіть якщо я заведу «Спрей» на лінію прибою. — Він здригнувся, пригадавши вогняні стовпи всередині водяних фонтанів, а також і свої трюми, набиті феєрверками. — Забуцай мене Фортуна, ми могли померти раніше, ніж потонути. — Він смикнув себе за бороду, потер голену верхню губу. Не хотілося йому давати цей наказ, адже цей корабель разом із вантажем — це все, що було у нього в цьому світі, але зрештою він змусив себе заговорити. — Розверни корабель до вітру, Ярине, та згорни вітрила. Ворушись, чоловіче, ворушись! Аби вони не подумали, що ми намагаємося втекти.
Команда кинулася спускати трикутні вітрила, Домон повернувся обличчям до шончанського корабля, що швидко наближався. «Спрей» більше не просувався вперед, а спроквола похитувався на хвилях. Корабель чужинців сидів у воді вище за «Спрея», а ще мав дерев’яні башти на носі і кормі. Матроси крутилися біля такелажу, підіймаючи химерні вітрила, а на баштах стояли озброєні люди. Через борт перекинули десятивесельну шлюпку, і вона понеслася до «Спрея». В шлюпці сиділи люди зі зброєю і — брови Домона поповзли вгору — дві жінки, що згорнулися в клубочок на кормі. Шлюпка з глухим стукотом вдарилась об борт «Спрея».
Першим на палубу «Спрея» вибрався один із озброєних чоловіків, і Домон одразу зрозумів, чому частина селян стверджувала, наче шончанці й самі є чудиськами. Шолом на чужинцеві дуже скидався на голову потворної комахи, бо був увінчаний тонкими червоними пір’їнами, наче вусиками; здавалося, що чоловік дивиться на світ крізь жувала. Для більшого ефекту шолом був ще й відповідно розмальований та позолочений, решта обладунку була витримана в тому ж стилі. Перекривані пластини, чорні та червоні, обведені золотом, закривали груди і спускалися аж до ліктів та середини стегон. Навіть сталеві елементи рукавиць сяяли червоною фарбою та позолотою. Неметалеві частини обладунку були виготовлені з темної шкіри. За спиною чужинця у чорно-червоних шкіряних піхвах висів дворучний меч із вигнутим лезом.
Коли ж чужинець зняв шолом, Домон остовпів. Перед ним була жінка. З коротко стриженим темним волоссям, з суворим обличчям, однак помилки бути не могло. Він ніколи не чув про жінок-вояків, таке існувало лише в аїльців, а ті, як відомо, божевільні. Дивовижним було і те, що обличчя у жінки не було аж таке химерне, як він очікував побачити у шончанця. Очі, щоправда, мала блакитні, а шкіру аж надто білу, але таке йому вже доводилося бачити. Якби на цій жінці була сукня, ніхто б на неї не подивився двічі. Приглянувшись до неї, він змінив думку: холодний погляд і тверді вилиці зробили б її помітною в будь-якому натовпі.
За жінкою на палубу вибралися солдати. Коли вони почали скидати свої дивні шоломи, Домон із полегшенням побачив, що вони принаймні чоловіки, чоловіки з чорними або карими очима, які легко загубились би в натовпі десь у Танчіко чи Ілліані. А йому вже почали маритися цілі армії блакитнооких жінок із мечами. Айз Седай з мечами, подумав він, пригадавши, як вибухнуло полум’ям море.
Шончанка презирливо оглянула корабель, тоді визначила Домона як капітана; це мав бути або він, або Ярин, судячи з одягу. Але оскільки Ярин стояв із заплющеними очима та нечутно бурмотів молитви, вона зупинила свій вибір на Домоні, проштрикнувши його поглядом, гострим, наче спис.
— Серед екіпажу чи серед пасажирів є жінки? — Вона ковтала звуки, коли говорила, і через це її було не так легко зрозуміти, але різкість її тону вказувала на те, що вона звикла отримувати відповіді на свої питання. — Говори, якщо ти капітан. Якщо ні, розбуди того іншого телепня, і хай говорить він.
— Я дійсно капітан, міледі, — обережно відповів Домон. Він і гадки не мав, як до неї звертатися, і не хотів наскочити на слизьке. — У мене немає пасажирів, і в команді у мене самі чоловіки. — Він згадав про дівчат та жінок, яких забирали невідомо куди, і вже не вперше спитав себе, що ж треба від них чужинцям.
Дві жінки, одягнені, як годиться жінкам, переходили на борт зі шлюпки, і одна з них — Домон закліпав очима — вела за собою іншу на повідці зі сріблястого металу. Повідок тягнувся від браслета першої жінки до нашийника на горлі другої. Домон не міг зрозуміти, чи це плетена шворка, чи кований ретязь — поводок скидався водночас і на те, і на інше, — але ясно було, що він утворює одне ціле з браслетом та нашийником. Перша жінка скручувала повідок кільцями в міру того, як друга жінка вибиралася на борт. Жінка з нашийником була вдягнена в непримітну сіру сукню, і стояла вона, склавши руки і дивлячись на палубні дошки під ногами. Блакитна сукня іншої жінки мала на собі червоні вставки, прикрашені зображеннями сріблястих блискавок, на грудях та по боках спідниці, що сягала щиколоток, відкриваючи взуті в чоботи ноги. Вражений, Домон задивився на жінок.
— Говори повільніше, чоловіче, — промовила блакитноока жінка, ковтаючи звуки. Вона твердим кроком перетнула палубу і зупинилася перед Домоном, втупившись у нього крижаним поглядом. Незрозуміло чому, але вона виглядала вищою й міцнішою за нього. — Тебе зрозуміти навіть важче, ніж решту мешканців цієї забутої Світлом землі. І я не претендую, щоб до мене зверталися як до високородних. Поки що ні. А от після корінне... Я — капітан Еґеанен.