Домон повторив те, що сказав раніше, намагаючись говорити повільно, і додав:
— Я просто мирний торговець, капітане. Я не замишляю нічого лихого і до вашої війни не маю жодного стосунку.
— Мирний торговець? — задумливо повторила Еґеанен. — У такому разі тебе звільнять і ти зможеш піти, щойно знову присягнеш на вірність. — Вона помітила, як він косить оком на двох жінок, і посміхнулася пихато, наче це була її власність. — Ти милуєшся на мою дамані? Вона обійшлася мені в кругленьку суму, але варта кожної витраченої на неї монети. Одиниці, крім шляхетних, мають дамані, а більшість із них узагалі є власністю трону. Вона сильна, торговцю. Вона могла би розтрощити твій корабель, якби я лише цього забажала.
Домон не зводив очей із жінки та срібного ретязя. Він уже раніше пов’язав блискавки на одязі жінки з браслетом та вогняні фонтани в морі і вирішив, що та — Айз Седай. Але від слів Еґеанен у нього голова пішла обертом. Ніхто б не міг таке зробити з...
— Вона Айз Седай? — запитав він недовірливо.
Домон навіть не помітив недбалого удару тильним боком долоні. Він похитнувся, коли латна рукавиця, окута сталлю, розсікла йому губу.
— Це слово ніколи не вимовляють, — проказала Еґеанен спокійно, і м’якість її голосу жахала. — Є тільки дамані, тобто прип’яті, і вони служать добре, так само як добре служить їхнє ім’я. — Поряд із її очима крига здалася би теплою.
Домон проковтнув кров, не поворухнувши притиснутими до боків руками. Навіть якби він мав меча під рукою, він не кинув би своїх хлопців у самогубний бій проти дюжини вояків у бойових обладунках, але було не так просто змусити свій голос лунати покірно:
— Жодної неповаги, капітане. Я нічого не знаю про вас і про ваші звичаї. Якщо я порушив якісь правила, то лише з незнання, а не навмисно.
Вона зміряла його поглядом, а тоді промовила:
— Ви всі незнайки, капітане, але вам доведеться сплатити борг ваших предків. Ця земля була нашою, і нашою вона буде знову. Після повернення вона знову стане нашою. — Домон не знав, що на це сказати. Немає ж вона на увазі, що всі ці балачки про Артура Яструбине Крило — правда? Він вирішив за краще не розтуляти рота. — Відведеш свій корабель до Фалме, — він хотів було щось заперечити, але замовк під її поглядом, — де тебе і твій корабель перевірять. Якщо ти й насправді лише мирний торговець, тобі дозволять піти під усі чотири вітри. Після складення клятви, звичайно.
— Клятви, капітане? Якої клятви?
— Коритися, чекати, служити. Клятви, яку мали би пам’ятати твої предки.
Вона підкликала до себе своїх людей, усіх, крім одного чоловіка в простому обладунку, що вказувало на його невисоке звання. Про це ж свідчила і та шанобливість, з якою він уклонився капітану Еґеанен. Після цього всі чужинці посідали в шлюпку, і та повезла їх до великого корабля. Той шончанець, що залишився на «Спреї», не давав жодних наказів, а лише сидів, схрестивши ноги на палубі. Коли команда заходилася підіймати вітрила і «Спрей» помалу став набирати швидкість, шончанець узявся гострити свій меч. Схоже, його анітрохи не бентежило, що він на чужому кораблі сам-самісінький, але Домон і сам власноруч викинув би за борт кожного, хто наважився би підняти на нього руку. Адже «Спрей» ішов указаним курсом вздовж берега, а шончанський корабель ішов за ним трохи збоку, де було глибше. Кораблі розділяла добра миля. Проте Домон знав, що надії на порятунок немає, тому збирався повернути цього типа капітану Еґеанен у такій цілості, наче той перебував на руках у рідної мами.
До Фалме перехід був неблизький, і Домону врешті-решт вдалося трохи розговорити шончанця. Звали темноокого чоловіка середнього віку, зі старим шрамом на лобі та розсіченим підборіддям, Кебен, і до всіх по цей бік Аритського океану він ставився з величезним презирством. У Домона в голові на мить майнула дивна думка. Може, вони й насправді все ж таки... Ні, це вже точно маячня. Говірка у Кебена була така ж нерозбірлива, як в Еґеанен, але там, де у неї був шовк поверх сталі, у нього була шкіра, що з рипом треться об скелю. І якщо на нього находило бажання поговорити, він розводився про битви, пиятику та жінок, яких він знав. Домон не завжди міг утямити, чи він розповідає про те, що відбувалося тут і нещодавно, чи колись давно у тих місцях, звідки він прибув. Не було чого й сподіватися почути від нього про речі, які цікавили Домона.
Одного разу Домон запитав про дамані. Кебен зіскочив із того місця, де сидів попереду стернового, і приставив меча вістрям Домонові до горла:
— Зважай на те, про що патякає твій язик, якщо не хочеш його позбутися. Це справа високородних, а не таких, як ти. Чи я. — Вишкірившись у зловісній посмішці, він почалапав на своє місце й знову взявся водити бруском по важкому кривому лезу.
Домон намацав крапельку крові, що виступила йому над коміром, і вирішив більше не розпитувати Кебена. Принаймні про це.
Що ближче два судна підходили до Фалме, то більше височезних та неоковирних шончанських кораблів їм зустрічалося. Деякі з них йшли під вітрилами, але переважна більшість стояли на якорі. Домон ніколи не зустрічав таких величезних кораблів, навіть у Морського народу. А ще ці башти й обрубані носи... Домон помітив і місцеві суденця, гостроносі, з косими вітрилами — ті стрілою носилися поміж зелених хвиль. Це додало йому впевненості, що Еґеанен казала правду і їх дійсно відпустять.
Коли «Спрей» наблизився до мису, на якому розкинулось місто Фалме, Домон аж рота роззявив, побачивши силу-силенну шончанських кораблів, що стояли на якорі у відкритому морі. Він спробував полічити їх, але збився десь після сотні, не дійшовши й до половини. Раніше йому вже доводилося бачити стільки кораблів в одному місці — і в Ілліані, і в Тірі, та навіть у Танчіко, — але там кораблі були значно менші. Не припиняючи похмуро бурчати собі під ніс, він завів «Спрей» до гавані, як ото ведуть вівцю до загорожі під наглядом величезної шончанської вівчарки.
Фалме розкинулося на кам’янистій косі на самому краю мису Томан, на захід від якої вже не було нічого — самі хвилі Аритського океану. Високі прямовисні скелі замикали вхід до гавані з обох боків, а на верхівці одного з них притулилися вежі, оминути які не міг жодний корабель, вежі дозорців за хвилями. Вздовж стіни однієї з веж звисала величезна клітка, а в ній сумно сидів якийсь чоловік, просунувши ноги між ґрати.
— Хто це? — спитав Домон.
Кебен нарешті припинив гострити меч, а Домон уже питав себе, чи не збирається той ним голитися. Шончанець подивився туди, куди вказував Домон:
— А! Це головний дозорець. Звісно, це вже не той, що тут керував, коли ми прийшли сюди вперше. Кожного разу, коли головний дозорець помирає, вони обирають собі нового, а ми садимо його у клітку.
— Але навіщо? — не міг уторопати Домон.
Кебен показав у посмішці аж надто багато зубів:
— Вони дозирали не за тим, за чим треба, і забували те, про що мали пам’ятати.
Домон відвів очі від шончанця. «Спрей» гойднувся на останній справжній морській хвилі і ковзнув на тихіші води гавані. Я й насправді лише торговець, і все це мене не обходить.
Фалме підіймалося від кам’яних причалів, тиснучись до схилів, що облямовували гавань. Домон не міг вирішити для себе, чи тягне скопище темних кам’яних будинків на невеличке місто, чи це все ж таки величеньке село. Він не бачив тут жодного будинку, здатного дорівнятися до найскромнішого палацу в Ілліані.
Він знайшов місце для «Спрея» біля одного з причалів і, поки матроси надійно швартували судно, став міркувати, чи не вдасться продати шончанцям хоч трохи з тих феєрверків, що лежали у нього в трюмах. Я торговець, а все інше мене не обходить.
На його подив, Еґеанен особисто прибула на причал. Її доправили на шлюпці, разом із її дамані. Цього разу браслет був на іншій жінці, вдягнутій у сукню з червоними вставками, прикрашеними зигзагоподібними блискавками, але дамані була та ж сама — жінка з сумним обличчям, яка ніколи не підводила очей, якщо хтось не звертався до неї. Еґеанен вигнала Домона та всю команду з корабля, залишивши їх сидіти на причалі під наглядом двох своїх вояків — очевидно, вона вважала, що такої варти буде достатньо, і Домон не збирався переконувати її в іншому, — а решта солдатів, що прибули з нею, тим часом обшукували «Спрей» під її особистим наглядом. Дамані теж брала участь в обшуку.