На дальньому кінці причалу з’явилася потвора. Домон не міг підібрати для неї іншої назви. Незграбна істота з голою сіро-зеленою шкірою, дзьобом замість рота на трикутній голові та трьома очима. Вона важко тупала поруч із чоловіком в обладунку, на якому було намальовано три ока, так само як у цієї тварюки. Місцеві мешканці, докери та моряки в грубо розшитих сорочках та довгих, до коліна, безрукавках, відскакували вбік, коли повз них проходили ці двоє, а шончанці в їхній бік навіть і не дивилися. Чоловік, схоже, керував потворою за допомогою жестів.
Чоловік завернув тварюку, і вони зникли серед будинків, а Домон усе ще дивився їм услід. Команда тихо перемовлялася між собою. Два шончанські вартові з глузливими посмішками спостерігали за ними. Це не моя справа, мусив нагадати собі Домон. Його справою був його корабель.
У повітрі стояв знайомий запах солоної води та смоли. Домон неспокійно совався на нагрітому сонцем камені і питав себе, що ж саме шукають шончанці. Що шукає та дамані? Яка річ може їх так цікавити? Кружляючи над затокою, кричали мартини. Він уявляв собі, як міг кричати той чоловік у клітці. Мене це не обходить.
Нарешті Еґеанен вивела своїх людей на причал. В руках у шончанського капітана Домон стривожено помітив якусь річ, загорнуту в плат жовтого шовку. Щось невеличке, таке, що помістилося б на одній долоні, але вона обережно тримала свою знахідку обома руками.
Він звівся на ноги, звівся повільно, зважаючи на вартових, хоча в очах у них був той самий вираз безмежної зневаги, що і в очах Кебена:
— Тепер ви бачите, капітане? Я насправді лише мирний торговець. Можливо, ваші люди захотіли б купити у мене феєрверки?
— Можливо, торговцю. — Відчувалося, що вона радісно схвильована чимось, і це занепокоїло Домона, а наступні її слова збентежили його остаточно. — Ти підеш зі мною.
Вона наказала вартовим іти з нею, і один із них підштовхнув Домона, аби той ворушився. Поштовх не був аж надто грубим; Домон бачив, як фермери так само штовхали корову, аби зрушити її з місця. Зціпивши зуби, він пішов за Еґеанен.
Вулиця, вимощена бруківкою, вела схилом угору, залишаючи позаду запахи гавані. Що крутіше забирала вулиця, то вище й просторіше ставали будинки під шиферними дахами. Дивина для міста, захопленого напасниками, але на вулицях було більше місцевих мешканців, ніж шончанських вояків, а в натовпі раз у раз вигулькували голі по пояс чоловіки, що несли на плечах паланкіни, запнуті завісами. Здавалося, що фалмейці займаються своїми справами, так начебто шончанців тут і близько не було. Чи майже не було. Коли носії проносили паланкін чи коли проходив шончанський солдат, місцевий народ — і геть бідний, з однією чи двома звивистими смугами, вишитими на їхньому брудному одязі, і заможніший, вдягнений в сорочки, камізельки або сукні, розшиті візерунками від коміра аж до пояса — схилявся у поклоні і не розгинав спини, доки шончанець не зникав із очей. Так само всі вклонялася й коли бачили Домона з його вартою. Ані Еґеанен, ані її вояки й на мить не затримували на них погляду.
Домон був украй здивований, коли побачив, що дехто з місцевих має на поясі кинджали. Він навіть помітив кількох чоловіків із мечами. Це настільки його вразило, що у нього мимохіть вирвалося:
— А хіба дехто з них на вашому боці?
Еґеанен невдоволено озирнулася на нього через плече, не тямлячи, про що він питає. Не сповільнюючи кроку, вона окинула поглядом перехожих, а тоді кивнула з розумінням:
— Ти маєш на увазі мечі. Тепер вони — наші люди, торговцю; вони склали клятви. — Раптом вона різко зупинилася, вказуючи на високого, широкоплечого чоловіка в жилеті з пишною вишивкою та з мечем на простій шкіряній перев’язі: — Гей, ти!
Чоловік завмер на півкроці, навіть не опустивши занесену ногу, і на його обличчі відбився переляк. Це було тверде обличчя, але наразі з його виразу помітно було, що чоловік радо втік би звідси. Натомість він повернувся до Еґеанен і низько вклонився — руки на колінах, очі дивляться їй під ноги.
— Чим може ваш слуга бути корисним капітанові? — проказав він напруженим голосом.
— Ти купець? — мовила Еґеанен. — Ти склав клятви?
— Так, капітане. Так. — Він невідривно дивився на носки її чобіт.
— Що ти кажеш людям, коли вирушаєш зі своїми фургонами вглиб країни?
— Кажу, що вони повинні коритися провісникам, капітане, чекати на повернення та служити Тим, що повернулися додому.
— І тобі ніколи не спадало на гадку повернути цей меч проти нас?
Чоловік стиснув собі коліна так, що аж пальці побіліли на кісточках.
А в голосі його пролунав неприкритий страх:
— Я склав клятви, капітане. Я корюся, чекаю та служу.
— Бачиш? — мовила Еґеанен, обернувшись до Домона. — Нема сенсу забороняти їм носити зброю. Торгівля повинна відбуватися, і купці мають захищати себе від розбійників. Ми дозволяємо людям вільно пересуватися, доки вони коряться, чекають і служать. Їхні праотці порушили клятви, але ці навчені краще.
Вона продовжила шлях схилом угору, і вартові підштовхнули Домона, аби він ішов за нею.
Він озирнувся на купця. Чоловік стояв, зігнувшись, аж доки Еґеанен не віддалилася на десять кроків, тоді він випростався і поспішив у протилежному напрямку, схилом униз, широкими кроками, майже стрибками.
Еґеанен та вартові не озирнулися і тоді, коли повз них схилом угору протрусив загін вершників. Шончанці сиділи на спинах істот, що скидалися на кішок завбільшки як коні, але під сідлами вилискувала бронзою луска, наче у ящірок. Пазуристі лапи переступали бруківкою. Порівнявшись із Домоном, одне з чудовиськ повернуло триоку голову й зустрілося з ним поглядом. На додаток до всього іншого, воно ще й наче читало його думки. Втративши будь-яку рівновагу, він перечепився і ледь не впав. Уздовж вулиці фалмейці втискалися в фасади будинків, дехто заплющував очі. Шончанці не звертали на них жодної уваги.
Тепер Домон зрозумів, чому шончанці можуть аж так попускати місцеве населення. Він не був упевнений, чи у нього вистачило би духу чинити спротив. Дамані. Монстри. Він не був упевнений, чи існує сила, здатна завадити переможному маршу шончанців аж до Хребта Світу. Це не моя справа, різко нагадав він собі і взявся обмірковувати, як би знайти можливість уникати шончанців під час майбутніх рейсів.
Вони дісталися верхньої точки схилу. Місто залишилося у них за спиною, але міської стіни ще не було видно. Попереду розкинулися корчми, де зупинялися купці, що курсували від моря вглиб країни, а також стайні та фургонні двори. Будинки тут були більш показні і цілком могли би пасувати якомусь дрібному ілліанському лордові. Перед найбільшим будинком стояла почесна варта з шончанських солдатів, а над його дахом майоріло знамено з блакитною смугою внизу, а над нею розпростер крила золотий яструб. Еґеанен віддала вартовим меч та кинджал і лише потім завела Домона всередину. Обидва конвоїри залишилися на вулиці. Домон відчув, як у нього в душі наростає погане передчуття. Він здогадувався, що тут пахне лордом, а мати справу із лордом на його власній території завжди вийде собі на шкоду.
У передпокої Еґеанен залишила Домона стовбичити біля дверей, а сама пішла на перемовини зі служником. Він був місцевий, висновуючи з широких рукавів його сорочки, розшитої на грудях візерунком зі спіралей. Домону здалося, що він почув слова «високий лорд». Служник поспішив геть, а коли повернувся, повів їх за собою до зали, що, очевидно, була найбільшим приміщенням у цьому будинку. З неї було винесено всі меблі, навіть килими, а відполірована кам’яна підлога блищала, аж світилася. Стіни та вікна ховалися за складаними ширмами, розписаними дивовижними птахами.