Домон набрав повні груди повітря і заходився брехнею прокладати собі шлях із Фалме.
Розділ 30
Даес Дае’мар
Ранд визирнув із вікна кімнати Гюріна та Лояла, окинув поглядом чіткі абриси Кайрена, прямі, під шнурочок, тераси, кам’яні будівлі та шиферні дахи. Звідси, за гігантськими вежами та величезними домами лордів, не було видно господи ілюмінаторів, цьому заважали й міські стіни. Місто аж гуло поголосками про ілюмінаторів — навіть тепер, хоч уже минуло трохи часу після тієї ночі, коли вони запустили в небо лише одну нічну квітку, та й ту завчасно. Переповідали з дюжину різних версій скандальної оказії, але правда в них і не ночувала.
Ранд відвернувся від вікна. Він сподівався, що в пожежі ніхто не постраждав, а ілюмінатори взагалі навіть словом про пожежу не прохопилися. Вони жили замкнутою громадою і не розводилися про те, що відбувається в їхній господі.
— Я вартуватиму наступним, — промовив він, звертаючись до Гюріна, — коли повернуся.
— У цьому немає потреби, мілорде, — вклонився Гюрін, низько, наче справжній кайренець. — Я можу сам повартувати. Не варто мілорду цим клопотатися, справді.
Ранд зітхнув, обмінявшись поглядом із Лоялом. Оґір мовчки стенув плечима. З кожним днем у Кайрені нюхач ставав усе більш церемонним, а оґір на нарікання Ранда тільки відказував, що люди взагалі досить часто поводяться вкрай дивно.
— Гюріне, — мовив Ранд, — раніше ти називав мене «лорд Ранд» і не вклонявся щоразу, як я на тебе подивлюся. — Я хочу, щоб він припинив вклонятися і знову називав мене лордом Рандом. Ця думка його вразила. Світло, нам треба забиратися звідси, доки мені не забажається, щоби він ще й вклонявся. — Ти можеш сісти? Я втомився на тебе дивитися.
Гюрін стояв, виструнчившись, проте видно було, що він готовий зірватися з місця й кинутися виконувати будь-яке завдання Ранда. Він не сів і навіть не став вільно.
— Це не було би пристойно, мілорде. Ми мусимо показати цим кайренцям, що ми аж ніяк не гірше від них знаємося на...
— Ти припиниш це нарешті чи ні?! — гаркнув Ранд.
— Як скажете, мілорде.
Ранд зусиллям волі утримався, аби знову не зітхнути важко.
— Гюріне, вибач. Я не хотів на тебе кричати.
— Це ваше право, мілорде, — без жодних емоцій відповів Гюрін. — Якщо я щось роблю не так, як ви бажаєте, ви маєте право кричати.
Ранд ступив крок до нюхача з наміром ухопити того за барки та й трусонути добряче. Але у двері, що поєднували цю кімнату з кімнатою Ранда, постукали, і трійця застигла на місці. Ранд із полегшенням побачив, що Гюрін не став чекати та питати дозволу, а миттєво вхопився за меч. Лезо з тавром чаплі було в Ранда на поясі, і він поклав руку на руків’я. Зачекавши, доки Лоял опуститься на своє довжелезне ліжко, вмоститься як слід і розправить довгі поли каптана, аби надійніше приховати від чужого ока загорнуту в ковдри скриньку під ліжком, Ранд ривком розчахнув двері.
На порозі стояв корчмар, підстрибуючи від прислужливості, і тицяв Рандові ледь не під ніс тацю. На ній лежали два пергаменти з печатками.
— Пробачте, мілорде, — заторохтів Куале захекано, — але я не міг чекати, доки ви зійдете до зали, а в вашій кімнаті вас не було, і тому... Вибачте, але... — Він струснув тацею.
Ранд схопив запрошення, навіть на них не подивившись — він отримав їх уже хтозна-скільки! — тоді взяв корчмаря за плече і розвернув його в напрямку дверей, що вели до коридору.
— Дякую, майстре Куале, за клопіт. А тепер, будь ласка, ми хотіли б залишитися самі...
— Але ж, мілорде, — запротестував Куале, — ці запрошення, вони від...
— Дякую, — Ранд виштовхнув чоловіка в коридор, грюкнувши за ним дверима. Він жбурнув пергаменти на стіл. — Раніше він так не робив. Лояле, як ти гадаєш, перш ніж постукати, він не міг підслуховувати під дверима?
— У тебе голова починає працювати, наче у цих кайренців, — розреготався оґір, але, задумливо смикнувши вухами, додав: — Утім, він і є кайренець; отже, цілком можливо... Та я не думаю, що ми казали щось таке, чого йому не треба було би чути.
Ранд спробував пригадати. Ніхто з них не згадував Ріг Валіра, чи траллоків, чи Друзів Морока. Коли зрозумів, що намагається уявити собі, що ж міг почути Куале з того, про що вони говорили, юнак осмикнув себе.
— Це місто тобі вже в печінки в’їдається, — пробурмотів він собі під ніс.
— Мілорде! — Гюрін підібрав зі столу пергаменти і, вибалушивши очі, втупився на печатки на них. — Мілорде, це запрошення від лорда Бартанеса Дамодреда, очільника Дому Дамодред, а це від... — він перейшов на благоговійний шепіт — ...від короля.
Ранд махнув рукою:
— Вони підуть у вогонь, як і всі інші. Нерозпечатаними.
— Але ж, мілорде!
— Гюріне, — терпляче пояснив Ранд, — слухаючи тебе та Лояла, я з’ясував для себе, що таке ця Велика гра. Якщо я піду хоч кудись, куди мене запрошують, кайренці зроблять із цього певні висновки і вирішать, що я є частиною чиїхось інтриг. Якщо я не піду, вони зроблять висновки з цього. Якщо я надішлю відповіді, вони будуть шукати в цьому приховане значення; і так само вони робитимуть, якщо я не відповім. А оскільки половина Кайрена, схоже, шпигує за другою половиною, всі знатимуть, як я вчинив. Я спалив два перші запрошення, і решту також, і ці я теж спалю. — Одного дня до каміну загальної зали він кинув одразу дванадцять запрошень, не зламавши жодної печатки. — Що б вони з цього не виснували, принаймні це стосуватиметься всіх однаковою мірою. В Кайрені я ні для кого ні прибічник, ані супротивник.
— Я намагався тобі пояснити, — мовив Лоял. — На мою думку, це так не працює. Хай що ти робитимеш, кайренці так чи інакше побачать у цьому інтригу. Принаймні саме так завжди казав старійшина Гамен.
Гюрін простягнув Рандові нерозпечатані запрошення так, наче це було щире золото:
— Мілорде, на цьому запрошенні особиста печатка Ґалдріана. Його особиста печатка. А ось тут особиста печатка лорда Бартанеса, за могутністю другої особи після короля. Мілорде, якщо ви їх спалите, ви наживете ворогів, небезпечніших за яких ви навряд чи знайдете. Ви спалювали запрошення, і досі це вам сходило з рук, бо інші Доми вичікували, аби подивитися, що ж ви намислили, і гадали, що ви маєте сильних союзників, якщо наважуєтеся їх ображати. Але лорд Бартанес... і король! Образите їх, і ви неодмінно отримаєте удар у відповідь.
Ранд запустив обидві п’ятірні у густе волосся:
— А якщо я відмовлю їм обом?
— Це не допоможе, мілорде. Наразі вже усі Доми надіслали вам запрошення. Якщо ви відхилите ці запрошення, тоді, без сумніву, хоча б один із інших Домів зробить висновок, що короля чи лорда Бартанеса нема серед ваших союзників, а, значить, вони можуть відповісти за те, що ви принизили їх, спаливши їхні запрошення. Мілорде, я чув, що тепер Доми в Кайрені не гребують найманими вбивцями. Ніж у вуличному натовпі. Стріла, пущена з даху. Отрута у вашому келиху.
— Можеш прийняти обидва запрошення, — запропонував Лоял. — Знаю, Ранде, що тобі це не до вподоби, але це може навіть виявитися потішним. Вечір у маєтку лорда чи навіть у королівському палаці. Ранде, шайнарці тобі повірили.
Ранд скривився з відразою. Він знав, що шайнарці випадково повірили, що він — лорд: випадковий збіг імен, чутки поміж слугами, а ще Морейн та Амерлін, які заварили всю цю кашу. Але й Селін у це повірила. Можливо, вона буде на одному з цих прийомів.
Але Гюрін відчайдушно хитав головою:
— Будівничий, ви помиляєтеся, коли гадаєте, що добре знаєте Даес Дае’мар. Ви не знаєте, як вони грають у Гру в Кайрені тепер. Навіть якщо вони розробляють плани, як встромити супернику ножа під ребро, то поводяться так, наче цього й близько немає, принаймні на очах у людей. Але не ці двоє. Троном володів Дім Дамодред, доки Ламан його втратив, і тепер вони хочуть повернути його. Король розчавив би їх, якби вони не були майже такі ж могутні, як він. Вам не знайти запекліших ворогів, ніж Дім Раятін та Дім Дамодред. Якщо мілорд прийме обидва запрошення, обидва Доми дізнаються про це, щойно він надішле відповіді, і кожен вирішить, що мілорд є частиною змови проти іншого з них. Тоді вони на змиг ока скористаються ножем чи отрутою.