— Тож, гадаю, — рикнув Ранд, — якщо я прийму одне з них, інший Дім вирішить, що я в союзі з першим Домом, — Гюрін кивнув. — І, можливо, спробує мене вбити, аби покласти край планам, до яких я долучився. — Гюрін кивнув знову. — У такому разі чи маєш ти якісь пропозиції, як мені уникнути того, щоби хтось із них, чи вони обидва, не забажали моєї смерті? — Гюрін похитав головою. — Краще мені було не спалювати перші два запрошення!
— Так, мілорде. Утім, гадаю, це не мало би великого значення. Хай чиє запрошення ви би прийняли чи відхилили, ці кайренці в будь-якому разі вибудували би на цьому свої теорії.
Ранд простягнув до Гюріна руку, і той подав йому два згорнуті пергаменти. Один із них мав на собі не печатку Дому Дамодред — з деревом та короною, а з Бартанесовим вепром у мить атаки. Інший був запечатаний оленем Ґалдріана. Особисті печатки. Схоже, він примудрився зацікавити тутешні вищі кола, пальцем об палець не вдаривши.
— Ці люди — схиблені, — промовив він, обмірковуючи, як знайти хоч якийсь шлях до порятунку.
— Так, мілорде.
— Я з’явлюся в залі з оцим, — сказав він задумливо, — так, аби всі побачили. — Те, що побачать у цій залі опівдні, до вечора стане відомо в десяти різних Домах, а до ранку — в усіх інших. — Я не зламуватиму печаток. Таким чином, усі знатимуть, що я ще не відповів на жодне із цих запрошень. Доки вони чекатимуть, аби подивитися, до кого я схилюся, може, мені вдасться виграти ще кілька днів. Інґтар мусить от-от з’явитися. Мусить.
— Оце і є міркувати по-кайренськи, мілорде, — сказав Гюрін з посмішкою.
Ранд відповів йому похмурим поглядом, тоді сунув пергаменти собі в кишеню, де вже лежали листи від Селін:
— Ходімо, Лояле. Може, Інґтар уже тут.
Коли вони з Лоялом спустилися до зали, жоден чоловік і жодна жінка на Ранда й оком не повели. Куале натирав срібний таріль із таким виглядом, наче його життя залежало від того, як він блищатиме. Дівчата-служниці метушилися серед столів, наче Ранда й оґіра взагалі не існувало. Усі гості без винятку вивчали вміст своїх кухлів з вином чи елем так, наче на денці зберігалися секрети влади й могутності. Ніхто в залі й словом не прохопився.
Постоявши якусь мить, Ранд витяг із кишені два запрошення й узявся вивчати печатки, тоді сунув їх назад. Куале аж легенько підскочив, коли Ранд попростував до дверей. Перш ніж зачинити їх за собою, юнак почув, як у залі загомоніли.
Ранд ішов вулицею такою розмашистою ходою, що Лоялу майже не доводилося збавляти крок, аби триматися з ним поряд.
— Ми мусимо знайти спосіб вибратися з міста, Лояле. Цей трюк із запрошеннями спрацює днів на два чи три, не більше. Якщо Інґтар не з’явиться до того часу, нам хоч як, а доведеться йти.
— Погоджуюся, — промовив Лоял.
— Але як?
Лоял узявся загинати товсті пальці:
— Фейн десь тут, інакше у Висілку не було би траллоків. Якщо ми виїдемо верхи, вони нападуть, щойно місто залишиться позаду. Якщо ми поїдемо з купецьким караваном, вони, без сумніву, нападуть і на нього. — Жодний купець не мав з собою охорони більшої, ніж числом п’ять-шість осіб, та й ті, найвірогідніше, кинулися би навтьоки, побачивши траллоків. — Якби ж ми знали, скільки траллоків має Фейн і скільки з ним Друзів Морока. Звісно, ти зменшив їхню кількість.
Лоял нічого не сказав про того траллока, якого вбив він, та з його насуплених брів, що спустилися аж на щоки, можна було зрозуміти, що саме про нього він думає.
— Не має значення, скільки з ним помічників, — мовив Ранд. — Хай не сотня, а десять — вистачить і цього. Якщо на нас нападуть десять траллоків, навряд чи нам ще раз пощастить вислизнути.
Ранд намагався не думати про той спосіб, яким міг би, можливо, лише можливо, розправитися з десятком траллоків. Зрештою, спосіб цей не спрацював, коли він намагався допомогти Лоялу.
— Я теж сумніваюся, що нам би вдалося. Щодо корабля, грошей у нас на довгу подорож не вистачить, та й у будь-якому разі Фейн, мабуть, наказав Друзям Морока спостерігати за причалами у Висілку. Якщо він побачить, що ми сідаємо на корабель, гадаю, він не стане перейматися, побачить хтось траллоків чи ні. Навіть якщо нам поталанить якимось чином утекти від них, нам доведеться відповідати на питання міських вартових, а вони точно не повірять, що ми не можемо відімкнути скриньку, тож...
— Ми не можемо дозволити побачити цю скриньку жодному кайренцю, Лояле. — Оґір кивнув, погоджуючись. — І міські причали теж не годяться.
Причали всередині міста слугували суто для барж із хлібом та прогулянкових яхт лордів та леді. До них навіть наближатися без спеціального дозволу заборонялося. Можна було дивитися на них із міської стіни, з такої висоти, що навіть Лоял зламав би собі шию, якби намислив звідти сплигнути.
Лоял похитав великим пальцем, наче підшукуючи й для нього якийсь пункт:
— Шкода, що ми не можемо дістатися стеддінґу Тсофу. Траллоки ніколи не сунуться до стеддінґу. Та, гадаю, вони не дадуть нам відійти так далеко, нападуть раніше.
Ранд змовчав. Вони підійшли до великої караульні всередині воріт, крізь які вперше потрапили до Кайрена. За міською стіною вирував Висілок, і двійко вартових уважно дивилися в той бік. Ранду здалося, що чоловік, одягнений у рештки шайнарського одягу, побачивши його, хутко пірнув у натовп. Утім, він не був у цьому впевнений. Надто багато було народу в одязі надто багатьох країн, і всі вони кудись поспішали. Він піднявся сходинками, що вели до караульні, повз вартових у латах по обидва боки дверей.
У просторій приймальні стояли незручні дерев’яні лави для відвідувачів, що прийшли сюди у справах. Зазвичай це були простолюдини, одягнені в непримітний, темний одяг, типовий для бідноти, і чекали вони покірно й терпляче. Були тут і кілька мешканців Висілка, вони вирізнялися яскравим одягом, щоправда, схожим на лахміття.
Ранд попрямував просто до довгого столу в глибині приміщення. За ним сидів лише один чоловік, цивільний, з однісінькою зеленого нашивкою на каптані. Товстун, шкіра на якому, здавалося, ось-ось лусне, був зайнятий: перекладав документи на столі. Він двічі переставив каламар, перш ніж звести очі на Ранда і проказати, вдавано посміхаючись:
— Чим можу допомогти, мілорде?
— Тим, чим могли допомогти мені вчора, — відповів Ранд із терпінням, якого насправді не мав. — А також два дні тому, і три дні тому. Чи прибув до міста лорд Інґтар?
— Лорд Інґтар, мілорде?
Ранд глибоко вдихнув і повільно видихнув:
— Лорд Інґтар з Дому Шінова, з Шайнару. Та сама людина, про яку я питаю вас кожного дня, відколи сюди приїхав.
— Жодна людина на таке ім’я не в’їжджала до міста, мілорде.
— Ви впевнені? Хіба вам не треба принаймні зазирнути до ваших реєстрів?
— Мілорде, вартові обмінюються списками чужоземців, що в’їхали до Кайрена, двічі на день, коли сходить сонце і коли сонце сідає. Я вивчаю списки негайно, щойно вони з’являться переді мною. Останнім часом до Кайрена не прибував жодний лорд із Шайнару.
— А леді Селін? Ні, не питайте, я не знаю, з якого вона Дому. Але я назвав вам її ім’я, і тричі описував її зовнішність. Цього не досить?
Товстун розвів руками:
— Мені дуже шкода, мілорде. Якщо невідомо, з якого вона Дому, це дуже ускладнює пошуки.
З його обличчя не сходила улесливість. Ранд спитав себе, чи сказав би він, якби навіть знав.
Він краєм ока помітив якийсь порух у дверях позаду столу — чоловік хотів переступити поріг і зайти до приймальні, а тоді швиденько розвернувся і зник.
— Може, мені допоможе капітан Калдевуїн? — звернувся Ранд до конторника.
— Капітан Калдевуїн, мілорде?
— Я щойно бачив його у вас за спиною.
— Мені шкода, мілорде. Якби капітан Калдевуїн знаходився в караульні, я би про це знав.
Ранд пропікав чоловіка поглядом, аж доки Лоял торкнув його за плече:
— Ранде, гадаю, ми мусимо йти.