— Дякую за допомогу, — напружено кинув Ранд писарю. — Зазирну до вас завтра.
— Буду радий допомогти, чим тільки зможу, — відповів той із робленою посмішкою.
Ранд стрімголов вискочив з караульні, Лоялу довелося наздоганяти його на вулиці.
— Лояле, ти знаєш, він збрехав! — Ранд не сповільнював кроків, а навіть пішов ще швидше, наче хотів такою ходою вибавитися від свого розчарування. — Калдевуїн був там. Отож, він, можливо, бреше і про все інше. Може статися, Інґтар уже тут і розшукує нас. Можу побитися об заклад, йому відомо, і хто така Селін.
— Можливо, що й так, Ранде. Даес Дае’мар...
— Світло, я ситий по горло цією Великою грою. Я не хочу в неї грати. Не хочу мати до неї жодного стосунку.
Лоял мовчки крокував поряд.
— Я розумію, — промовив Ранд зрештою. — Вони вважають мене лордом, а в Кайрені навіть чужоземні лорди є частиною Гри. Краще б мені ніколи не надягати цього камзола!
Морейн, гірко подумав він. Через неї й досі одні лише халепи. Але водночас він розумів, хоч йому й важко було це визнати, що навряд чи в тому, що відбувається, винна лише Морейн. Завжди з’являлися ті чи інші причини, щоби прикидатися не тим, ким він був насправді. Спочатку для того, щоби підбадьорити Гюріна, потім для того, щоби справити враження на Селін. А після зустрічі з Селін він уже не знав, як виплутатися з цього. Юнак помалу стишував кроки і нарешті зупинився остаточно:
— Коли Морейн дозволила мені піти, я думав, що всі складнощі позаду. Навіть попри те, що за Рогом полюють, навіть попри... попри все... я гадав, що тепер усе буде просто і зрозуміло. — Навіть із саїдін у тебе в голові? — Світло, та я все віддав би, аби все знову стало просто і зрозуміло.
— Та’верен... — почав було Лоял.
— Про це я теж чути не хочу, — Ранд зірвався з місця і знову стрімко попростував уперед. — Все, чого я хочу, — це віддати кинджал Мету, а Ріг — Інґтару. — А що потім? Збожеволіти? Померти? Якщо я помру, перш ніж збожеволію, то принаймні не заподію шкоди іншим. Але помирати я теж не хочу. Лан може торочити про те, як Вкладають меча до піхов, але я — вівчар, а не Охоронець. — Якби я тільки міг її не торкатися, — пробурмотів він, — може, мені і вдалось би... Адже Оувіну майже вдалося.
— Що ти кажеш, Ранде? Я не розчув.
— Пусте, — втомлено відказав Ранд. — Як же я хочу, щоб Інґтар був тут! І Мет, і Перрин.
Вони ще трохи пройшли мовчки. Ранд поринув у роздуми. Небіж Тома направляв Силу лише тоді, коли це було вкрай необхідно, і протримався три роки. Якщо Оувін зміг обмежити застосування Сили, значить, теоретично можливо не направляти Силу взагалі, хай якою спокусливою буде саїдін.
— Ранде, — раптом сказав Лоял, — там, попереду, пожежа.
Відкинувши непрохані думки, Ранд вдивився у панораму міста, стривожено суплячи брови. Товстий стовп диму підіймався в небо над дахами будинків. Звідси не було видно, що там під ним, але це було десь поруч із їхньою корчмою.
— Друзі Морока, — мовив він, не відриваючи очей від диму. — Траллоки не можуть увійти до міста непоміченими, а от Друзі Морока... Гюрін!
Ранд зірвався на біг, а Лоял широкими кроками тримався поряд.
Що ближче вони були до корчми, то зрозуміліше ставало, що саме горить. І ось вони обігнули ріг останньої кам’яної тераси, і перед ними відкрилася корчма «Оборонець Драконової Стіни». Дим клубочився з вікон верхнього поверху, і над дахом вихоплювались омахи полум’я. Перед корчмою зібралася юрба людей. Куале, підскакуючи та репетуючи, віддавав накази робітникам, що тягали з будинку меблі. Інші чоловіки, вишикувавшись у дві шеренги, передавали всередину будинку цебра з водою з колодязя, що був нижче по вулиці. Назад пливли порожні цебра. Більшість люду просто стояли та витріщалися; крізь шиферний дах у небо бухнув новий сніп вогню, і натовпом прокотилося голосне «а-а-ах!».
Ранд пропхався крізь натовп до корчмаря:
— Де Гюрін?!
— Обережніше з цим столом, — галасував Куале. — Не подряпайте його! — Він закліпав очима на Ранд а. Обличчя його посмугувала кіптява. — Мілорде? Хто? Ваш служник? Наче я його не бачив, мілорде. Він має бути десь на вулиці, де ж іще? Не впусти ці свічники, йолопе! Вони срібні! — Куале сполохано кинувся до чоловіків, що витягали його скарб надвір.
— Гюрін не міг піти, — сказав Лоял. — Він не залишив би... — Роззирнувшись, він замовк на півслові; деякі з витріщак, схоже, вважали оґіра не менш цікавим за пожежу.
— Знаю, — відповів Ранд і кинувся у корчму.
У загальній залі нічого не свідчило про те, що в будинку пожежа. Сходами вишикувались два ланцюги чоловіків, передаючи цебра з водою, а інші пробиралися нагору, аби винести решту меблів, але диму тут, унизу, було не більше, ніж якби щось присмалилося на кухні. Ранд побіг сходами вгору, відчуваючи, як густішає дим. Юнак почав кашляти.
На сходовому майданчику між першим та другим поверхами ланцюг людей закінчувався: люди вихлюпували воду в задимлений коридор. Далі миготіли червоним омахи полум’я, облизуючи завішені чорним димом стіни.
Один із чоловіків схопив Ранда за руку:
— Не можна йти нагору, мілорде. Там усе у вогні. Оґіре, скажіть йому!
Лише тепер Ранд зрозумів, що Лоял пішов за ним:
— Лояле, повертайся. Я витягну його надвір.
— Ти не зможеш винести і Гюріна, і скриньку, Ранде, — смикнув плечем оґір. — До того ж я не хочу, щоби згоріли мої книжки.
— Тоді нахились, внизу диму менше.
Ранд обіперся на сходинки долонями та колінами і порачкував угору. Біля підлоги повітря було не таке задимлене, і він хоч і кашляв, але міг так-сяк дихати. Але навіть тут повітря було гаряче, аж розпечене. Він дихав відкритим ротом і відчував, що язик стає сухим, наче камінь.
На нього хлюпнуло водою, що нею намагалися загасити вогонь, і він промокнув до нитки. Рятівна прохолода трималася хіба мить; жар негайно повернувся знову. Ранд уперто рачкував уперед, і тільки кахикання позаду казало йому, що оґір повзе за ним.
Одна стіна коридору була майже цілком охоплена полум’ям, і підлога біля неї вже почала додавати тоненькі завитки диму до тієї хмари, що клубочилася у нього над головою. Він не хотів бачити, що там, над цією хмарою. Достатньо було чути лиховісний тріск.
Двері до кімнати, де мав бути Гюрін, ще не взялися вогнем, але вже були такі гарячі, що йому вдалося розчахнути їх лише з другої спроби. І перше, що він побачив, був Гюрін, розпростертий на підлозі. Ранд підповз до нюхача й підвів йому голову. Збоку на голові Гюріна випиналася ґуля завбільшки як слива.
Гюрін розплющив очі, але погляд його залишався безтямним.
— Лорде Ранде? — прошелестів він. — У двері постукали... подумав, ще запрош... — очі у нього закотилися.
Ранд поклав руку йому на груди, відчув, що серце б’ється, і зітхнув з полегшенням.
— Ранде, — крізь кашель прохрипів Лоял.
Він стояв на колінах біля свого ліжка. Покривала були відкинуті, світилися голі дошки підлоги. Скринька зникла.
Затягнута димом стеля заскрипіла, на підлогу посипалися палаючі тріски.
— Бери свої книжки, — сказав Ранд. — Я візьму Гюріна. Не барись!
Він спробував підняти обм’яклого Гюріна, проте Лоял не дозволив йому цього.
— Хай книжки горять, Ранде. Повзком ти його не витягнеш, а якщо станеш на ноги, то і сам не дістанешся сходів. — Оґір завдав Гюріна собі на широкі плечі, в той час як руки та ноги нюхача звисали йому по боках. Стеля гучно затріщала. — Ранде, мусимо поквапитись!
— Вперед, Лояле! Я за тобою.
Оґір виповз у коридор зі своєю ношею, а Ранд рушив за ним. Раптом він зупинився й озирнувся на двері, що вели до його кімнати. Знамено й досі було там. Стяг Дракона. Нехай згорить, подумав він, а у відповідь прийшла інша думка, така чітка, наче він почув, як до нього промовляє Морейн: «Від цього може залежати твоє життя». Вона й досі намагається мене використовувати. Від цього може залежати твоє життя. Айз Седай ніколи не брешуть.